Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Дивіться, — раптом сказав Антоніо, вказуючи на дзеркало заднього виду. — Чорний седан. Він їде за нами вже кілометрів п'ять.

Єва озирнулася. І справді, чорна машина трималася на відстані, але явно слідувала їхнім маршрутом.

— Ти думаєш...?

— Не знаю, — обірвав її Антоніо. — Але краще перевірити.

Він різко звернув на бічну дорогу. Чорний седан продовжив рух по шосе. Єва полегшено видихнула.

— Фальшива тривога, — сказала вона.

Але Антоніо досі був напружений.

— Можливо, — сказав він. — А можливо, вони просто не хочуть видавати себе.

Вони їхали мовчки ще кілька кілометрів. Дорога ставала вужчою, гіршою, вела в гущавину лісу.

— Довго ще? — запитала Єва, нервово оглядаючись.

— Ні, — відповів Антоніо. — Вже близько.

Раптом він різко загальмував. Єва подивилася вперед і побачила: дорогу перегороджувала поліцейська машина. Двоє офіцерів стояли біля неї, тримаючи руки на кобурах.

— Чорт, — прошипів Антоніо. — Блокпост. Вони перекрили дороги.

Він швидко розвернув машину і натиснув на газ. Поліцейські щось кричали вслід, але вони вже віддалялися.

— Що тепер? — Єва вчепилася в сидіння, серце гуркотіло в грудях.

— Є інший шлях, — відповів Антоніо, нервово перемикаючи швидкості. — Довший, але менш помітний.

Він звернув на ледь помітну лісову дорогу. Машина підстрибувала на коренях і вибоїнах, гілки били по вікнах. Єва озирнулася — за ними ніхто не їхав. Поки що.

Через півгодини такої їзди вони нарешті виїхали на більш-менш пристойну ґрунтову дорогу.

— Ми майже на місці, — сказав Антоніо. — Ще кілометр, і...

Він не закінчив. Попереду, на повороті, стояв чорний седан — той самий, що вони бачили на шосе. А поруч з ним — поліцейська машина.

— Пастка, — прошепотіла Єва.

Антоніо вдарив по гальмах і знову спробував розвернутися. Але було запізно. З-за дерев вийшли люди в поліцейській формі, з пістолетами в руках.

— Виходьте з машини! Руки за голову! — крикнув один з них.

Антоніо завмер, стискаючи кермо.

— Вони оточили нас, — сказав він тихо. — Немає виходу.

Єва швидко озирнулася. З усіх боків підходили поліцейські. А з чорного седана вийшов Крамаренко — високий, сивий, з напруженим обличчям.

— Що будемо робити? — прошепотіла вона, відчуваючи, як паніка захоплює її.

Антоніо подивився на неї з дивним виразом.

— Вибачте, синьйорино, — сказав він. — Я намагався допомогти. Але тепер...

Він не закінчив. Просто відкрив двері і вийшов, піднявши руки.

— Антоніо Россі, — сказав він гучно. — Я здаюся.

Єва дивилася на це з шоком і відчуттям зради. Але вона не могла звинувачувати його. Він зробив все, що міг.

Поліцейські швидко наблизилися, викрутили Антоніо руки за спину, одягли наручники. Потім спрямували зброю на машину.

— Єво Мельник! — голос Крамаренка пролунав гучно в тиші лісу. — Виходьте з автомобіля з піднятими руками! Ви оточені! Немає сенсу опиратися!

Єва відчула, як рука стискає ніж у кишені. Вона могла б вискочити, спробувати прорватися. Могла б убити когось з них. Але їх було занадто багато. Вони б застрелили її раніше, ніж вона зробила б три кроки.

Вона розглянула свої варіанти. І зрозуміла, що їх немає.

Єва повільно відчинила двері, вийшла, тримаючи руки на виду. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя, вітер шарпав волосся.

— Єво Мельник, — Крамаренко підійшов ближче, але все ще на безпечній відстані. — Ви заарештовані за підозрою у вбивстві Наталії Коваль. У вас є право зберігати мовчання. Все, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді...

Він продовжував читати їй права, але Єва не слухала. Вона дивилася на дерева, на небо, на хмари, що пливли. На волю, яку вона от-от втратить.

А потім, краєм ока, вона помітила щось. Між деревами. Фігуру в темному одязі. Олексій? Вона придивилася — нікого. Тільки тіні і листя, що кружляло на вітрі.

Поліцейські наблизилися, одягли наручники. Метал холодно стиснув зап'ястя. Її обшукали, знайшли ніж. Крамаренко дивився на нього з похмурим задоволенням.

— Перламутровий ніж, — сказав він. — Точно такий, яким було вбито Марину Ковтун. І Наталію Коваль.

Єва нічого не відповіла. Вона дозволила їм відвести себе до поліцейської машини, посадити на заднє сидіння. Крізь вікно вона бачила, як Антоніо садять в іншу машину. Їхні погляди зустрілися на мить, і він ледь помітно схилив голову — жест вибачення чи прощання.

Коли машина рушила, Єва відчула дивний спокій. Ніби щось закінчилося. Полювання, втеча, страх. Але цей спокій був оманливим. Вона знала, що справжні жахи тільки починаються.

І тоді вона побачила її. На задньому сидінні, поруч з нею. Порцелянову ляльку з плямою крові у формі руки на білій сукні. Ніхто більше, здавалося, не помічав її. Лялька дивилася на Єву своїми скляними очима, і губи її, здавалося, вигнулися в ледь помітній посмішці.