Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

у структурі, що створювалася російською владою з метою збереження впливу в колишніх радянських республіках (а в перспективі й задля реанімації СРСР), на його думку, становило загрозу для Української держави, вело до обмеження її суверенітету. Крім небезпеки для України, на думку В’ячеслава Чорновола, СНД загрожувала європейській безпеці і співпраці через створення чи об’єднання збройних сил або окремої системи колективної безпеки країн СНД, тобто відновлення у дещо звуженому складі системи Варшавського договору[414].

Україна мала убезпечити себе від російської верхівки, яка перебувала в полоні імперських ідей, саме інтеграцією з європейськими країнами. Представники російського істеблішменту не приховували зазіхань на Крим, Севастополь, відкрито демонстрували право Росії втручатись у внутрішні справи незалежних держав для так званого «захисту російськомовних громадян» тощо. Ігнорування тодішньою українською владою цілеспрямованого політичного курсу на євроінтеграцію призвело до того, що в європейських політичних колах сформувалося ставлення до України як до зони впливу Росії. Виникли проекти окремої західної та східної європейської інтеграції, в якій Україні відводилося місце у межах посткомуністичного світу.

У такій політичній ситуації Україна втрачала можливості для обстоювання своїх інтересів як перед державами Західної Європи, так і перед Росією. Відсутність з боку української влади меседжів до європейських політиків про важливість України для Європи призвела до того, що західноєвропейські країни вагому допомогу спрямовували на впровадження реформ у Росії. Ба більше, зароджувалися химерні ідеї, начебто «непогано було б мати в особі Росії спокійну імперію № 2, яка стримувала б Схід»[415].

Отже, вступ України до СНД став сигналом для країн Заходу, що вектор зовнішньополітичного курсу української влади не є європейським. Відповідно, хоча СНД виявилася неефективною структурою і не виправдала сподівань деяких російських політиків, самий факт перебування у Співдружності та відсутність чіткого стратегічного курсу на євроатлантичну інтеграцію завадили Українській державі отримати необхідну підтримку від Європи в протистоянні з імперськими зазіханнями російської влади.

Тому В’ячеслав Чорновіл закликав українських високопосадовців розпочати процес виходу з СНД, намагаючись донести думку, що так звана «співдружність» ні політично, ні економічно не вигідна Українській державі. Не підтримував він також ідею модернізації СНД, зазначаючи: «Останнім часом у російських політичних колах усе частіше заводять мову про необхідність зміни існуючої моделі СНД і тіснішої інтеграції колишніх союзних республік. При цьому неодмінно підкреслюють, що ця інтеграція має супроводжуватися створенням якихось наднаціональних структур, не виключаючи й перспективи появи нового державного утворення у формі конфедерації і навіть федерації. Позиція Руху щодо таких „інтеграційних“ планів цілком однозначна: ми проти будь-яких надбудовних утворень і розглядаємо їх як неоімперські. Через те не може бути й мови про хоч би які надбудовні утворення на зразок конфедерації чи федерації»[416]. Неприйнятними, на думку Чорновола, були й ідеї створення Міжпарламентської асамблеї СНД (свого роду надпарламенту) і об’єднаної системи протиповітряної оборони СНД як основи нового військового блоку. В усіх проектах, що реалізовувалися за політичного тиску східного сусіда, очевидним був абсолютний диктат російської сторони. На переконання В’ячеслава Чорновола, набагато дієвішим було б налагоджувати безпосередні паритетні двосторонні або багатосторонні відносини між колишніми республіками СРСР.

Критикуючи російську владу за імперські випади проти України, В’ячеслав Чорновіл водночас заявляв, що не виступає проти Росії чи російського народу. «У нас не антиросійська пропаганда, а антиімперська. Це різні речі, – зазначав він. – Ми за те, щоб з Росією були нормальні стосунки. Тільки як між рівними, щоб не було зазіхань»[417]. За його словами, «пріоритетними для нас мають бути стосунки з Росією та нашими західними сусідами – Польщею, Угорщиною, до певної міри з Румунією, Молдовою. …Складніше з Білорусією, оскільки її зовнішньополітичний курс також не визначений»[418].

З огляду на перманентні антиукраїнські випади представників російського політикуму В’ячеслав Чорновіл наполегливо обстоював необхідність вступу України до Ради Європи, ЄС та НАТО. Без сумніву, під впливом такої позиції В’ячеслава Чорновола у програмних документах Народного Руху з’явилося формулювання про важливість інтеграції України в європейські політичні та економічні структури для реалізації гарантій її національної безпеки.

У 1992 році в документах НРУ знайшла відображення ідея В’ячеслава Чорновола про необхідність участі України в системі загальноєвропейської безпеки, яка могла б творитися на основі розширення і трансформації НАТО. Тільки за допомогою системи європейської спільної безпеки можна було б, на думку Чорновола, обмежити експансіоністські настрої російської влади щодо України[419]. Він писав: «Нам потрібна не реінтеграція в Російську імперію, яку нам нав’язують зі сходу, а інтеграція в Європу, у повноцінні члени європейського співтовариства. З цього погляду ми вітали б перетворення НАТО на систему колективної безпеки цілої Європи і підтримуємо ідею поступового розширення меж НАТО»[420]. Членом нової конфігурації європейського безпекового простору В’ячеслав Чорновіл розглядав також Російську Федерацію. У 1997 році голова Народного Руху України виступив із заявою від своєї політичної партії, у якій прозвучала вимога до влади подати заявку на вступ України до НАТО[421].

Чітко озвучене бажання стати членом НАТО мало б забезпечити Україні належне місце в процесі розширення альянсу, його трансформації в ключовий осередок системи європейської безпеки, перетворити Українську державу на суб’єкт європейської політики. За таких умов Україна вийшла б із зони невизначеності, позбулася б ролі предмета торгу між Заходом і Росією. Повноправне членство України в НАТО могло остаточно унеможливити відновлення військово-промислового комплексу радянського зразка й есесерівського масштабу та призвести до створення нової Європи. Членство Української держави в НАТО змусило б російську владу врешті-решт відмовитися від висунення територіальних претензій Україні та від військового протистояння із Заходом. Це створило б передумови для співпраці Росії з Україною та іншими європейськими державами відповідно до Гельсінських домовленостей та норм міжнародного права[422].

На початку 1990 років В’ячеслав Чорновіл сподівався, що після ухвалення українською владою безпрецедентного рішення про ядерне роззброєння надійною гарантією безпеки й територіальної цілісності країни буде прискорене прийняття України до НАТО. Однак мало хто як серед українських, так і серед європейських та американських політиків поділяв таку точку зору. На переконання колишнього радника з національної безпеки президента США З. Бжезінського, такий крок швидше був би антиросійською акцією. Крім того, він вважав передчасними висновки про ймовірність російської загрози для Заходу[423].

В’ячеслава Чорновола непокоїло нерозуміння багатьма європейськими й американськими політиками ролі й значення України для Європи. У численних виступах, статтях, під час дипломатичних зустрічей він наголошував на необхідності повернутися обличчям до українського народу. Прагнув зацікавити європейських політиків Україною, показати їм переваги взаємовигідної співпраці, подекуди критикував їх за відведення Україні ролі буферної зони, мосту між Європою і Москвою чи взагалі об’єкта у зоні впливу Росії. «Згубні наслідки для Європи, – зазначав В’ячеслав Чорновіл, – може мати нерозуміння того, що атлантичний рух повинен включати цілу Європу, а не лише Західну і почасти Центральну і що принципових перешкод для вступу, наприклад,