Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Я впала на спину, перечепившись через щось п’ятою, а одноокий стояв переді мною та вже готувався завдати останнього удару. Він навів побите, але гостре вістря мені в голову. Я спробувала прикрити обличчя спершу списом, а потім, відкинувши його, своїми руками, наче це був кулачний бій. Від латів на руках у такій ситуації більше користі, ніж від списа в руках лежачого.

В останній момент, між своїх рук, я побачила, як спис несеться до мене, і спробувала не дозволити йому пройти мій імпровізований захист посередині, натомість відвівши його вбік. У мить удару я забула про все на світі, наче моя свідомість погасла. Також я заплющила очі, наче це могло якось допомогти. Але коли я зрозуміла, що жива та не відчуваю болю на обличчі, лише на лівій руці, то дозволила собі відкрити їх і поглянути на те, що сталося.

Зліва біля моєї голови в бруківку увійшло вістря списа. Воно завмерло там, але вже за мить почало дивно тремтіти. Провівши поглядом по вістрю, потім по древку, я поступово почала бачити й самого одноокого. Він ледь стояв на ногах і, скоріше, тримався за списа, щоб не впасти. По його кірасі стікала свіжа кров: арбалетний болт влучив йому прямісінько в рота, пробивши зуби та наповнивши його кров’ю.

Лише тепер я дозволила собі перевести погляд назад, все ще лежачи на дорозі. Там я побачила знесилену Кунц, яка сиділа, спираючись на стіну будинку. У її шиї досі стирчала стріла, але тепер уже обламана з обох боків. У руках вона тримала розрядженого арбалета. І не схоже було, що в неї вистачило б сил, щоб знову його зарядити.

Ще далі стояла Іво, яка пускала болти один за одним по відьмі, що здавалося, вела рівний бій із Мітою та Бірґером. Їм би не завадила допомога, але в мене ще були справи, які потрібно було вирішити.

Одноокий нарешті впав на коліна, а потім і на спину. У цей самий момент я сама почала вставати, прикривши обличчя долонею, щоб убезпечити себе від чоловіка з арбалетом, який узагалі не втратив азарту в очах від смерті одного зі своїх. Але його арбалет не цілився в мене, а в когось позаду. Він зібрався стріляти в спину тих, хто бився проти відьми. Я б не встигла не те щоб стати між ним та його ціллю, а навіть руку виставити, щоб хоч спробувати перехопити болт.

Та спис, кинутий одним із найманців Берні, який зміг відірватися від бою зі здорованем, змусив покидька відскочити, а потім із явним острахом почати потроху відступати. Він розумів, що якщо я вже встала на ноги, то легко їм не буде. Його погляд бігав довкола, наче шукаючи шляху до втечі. Особливо коли я дістала свого меча.

Зброю я тримала однією рукою, а іншою прикривала своє обличчя, щоб захиститися від їхнього лучника. Мабуть, мої лати були для нього справжньою проблемою: вони захищали все — від грудей до кінчиків пальців, і жодна стріла не могла їх пробити. Якщо тільки не влучить у незахищені місця, звісно.

— Міто, стріляй! — коротко вигукнула я, сподіваючись, що Бірґер протримається проти відьми хоча б якийсь час.

Майстерність Міти дала про себе знати. Поки я, стоячи на місці, спостерігала, як лисий повільно задкує, залишаючи свого мечника з нами наодинці, вона встигла дістати лука та пустити стрілу в лучника, який усе ще стояв поодаль і намагався влучити в когось позаду мене. І коли я побачила, що стріла Міти поцілила куди треба, а лучник звалився на землю, я нарешті змогла дозволити собі зійти з місця: тепер я могла залишити Міту, Кунц, Бірґера та Іво без свого захисту.

Я швидко побігла на лисого, але наздогнати його не вдалося — лише змусила забігти в один із будинків. Там, я була впевнена, він довго не затримається й спробує втекти далі. Його очі видавали, що хоробрістю там і не пахне — лише смерділо підлістю та брудною хитрістю.

Зупинившись, зрозумівши марність спроб наздогнати його, я обернулася назад, де Берні та його люди намагалися впоратися з найнебезпечнішим із ворогів. Але тепер двометровий мечник не змушував наших найманців сидіти в обороні, а з усіх ніг біг на мене. Мабуть, лише зараз він побачив, у якому скрутному становищі опинився. Так сталося, що, погнавшись за арбалетником, я опинилася на шляху відступу цього велетня в кольчузі.

Берні рушив за втікачем, а його люди кинулися до бою з відьмою, біля якої вже лежав на землі Бірґер. Іво та Міта самотужки протистояли потворі. На щастя, ця відьма не мала здібностей тієї, яка напала на нас у штабі Союзу Вчених. Інакше всі ми, разом із нападниками, уже були б мертві.

Мабуть, єдине, що я встигла зробити, — це спробувати зупинити відступаючого мечника та дати Берні шанс використати свій спис. Але разом із мечем, якого я так і не встигла наставити куди треба, цей велетень збив мене з ніг, наче переляканий кінь на повному ходу. Він біг напрочуд швидко та легко, як для людини з таким мечем і кольчужним захистом усього тіла. Ні я, ні Берні не змогли б його наздогнати — наші лати були надто важкими. Велетень теж забіг у ті ж двері, за якими виднілися ще одні, що вели вже на іншу вулицю.

Відьма спробувала втекти, коли її почали оточувати. Вона намагалася видертися на стіну будинку, щоб дістатися даху, але удари списами в спину змусили її впасти на дорогу. Її швидко добили, виколовши очі й кілька разів проткнувши череп у різних місцях.

Поки всі інші займалися відьмою, Міта та Іво повернулися до Кунц. Вони намагалися придумати, як остаточно зупинити кровотечу. Я ж вирішила трохи постояти й поспостерігати за лучником, що лежав серед вулиці. Він виглядав мертвим і не рухався, але в якусь мить усе ж спробував оглянутися.