Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Не знаю, що саме сталося першим: побачила чотирьох чоловіків метрів за п’ятдесят від нас, які ховалися, притискаючись під стіни та закутки, чи, може, стрілу, що так швидко наближалася. З нас усіх лише я та Міта дозволили собі відвести погляд від відьми, а от Кунц, яка продовжувала тримати на прицілі монстра, навіть не підозрювала, що за мить стріла проб’є їй шию.

— На нас напали! — вже не стримуючись, закричала я та швидко стала так, щоб сховати за собою Міту, Кунц та Іво.

Не знаю, що там із Кунц, встигла лише побачити її здивоване обличчя та стрілу, що увійшла їй ззаду в шию й показала гострий наконечник біля горла.

На щастя, Бірґер, Берні та його люди теж швидко зреагували. Їхні щити зараз були більш ніж необхідні. Саме в їхній щит, а потім і в мій нагрудник, поцілили ще дві стріли, відскочивши від міцної сталі. Хто б не був тим лучником, а стріляв він досить вправно. Поцілити чітко туди, куди хочеш, дуже складно, адже на політ стріли завжди впливає те, що від стрільця не залежить. І саме завдяки цьому, я впевнена, він не влучив мені в незахищену латами голову.

Троє з нападників почали рухатися у наш бік. Один низький, лисий, із досить великим арбалетом, яким не постріляєш з такої відстані, як і з лука. Він тримався позаду інших двох і не здавався таким же небезпечним, як вони.

Другим із трійки був чоловік у кірасі та кольчузі. Пов’язка на оці давала надію, що хтось із нас зможе вдарити його збоку, якщо така можливість буде. От тільки в руках він тримав списа, а тому обійти такого не буде легким завданням.

І наостанок, попереду всіх, ішов, без перебільшення, двометровий чоловік, увесь покритий кольчугою. Мабуть, єдиним незахищеним місцем було обличчя. Та й то його борода викликала відчуття, наче впорається із захистом не гірше. Але подібний захист можна пробити — в нас є підхожа для цього зброя. От тільки величезний фламберг давав зрозуміти: перед нами той, хто звик битися проти людей, а не породжень туману. Подібна зброя неефективна проти монстрів, куди краще взяти звичайного короткого чи півтораручного меча.

Усі троє йшли на нас упевнено, наче це на їхньому боці чисельна перевага, а не на нашому. І весь цей час по нам продовжували прилітати стріли. На щастя, всі ті, хто мав поганий захист, стояли позаду захищених членів загону. Але що стосується відьми, то я просто не могла собі дозволити перевести свою увагу з людей на неї. Тут доведеться покластися на Міту та… Так, судячи із того, що я чула позаду, Іво та Міта навряд чи допоможуть. Здається, вони зайняті тим, щоб зупинити кровотечу в Кунц. Та й на такій не надто широкій вулиці місця для всіх нас і так небагато.

— Ви хто в біса такі? — запитала я, як тільки чоловіки підійшли ближче, і з-за їхніх силуетів вже не прилітали стріли. Вочевидь, лучник погано нас бачив за спинами своїх людей.

— Забудь, Смарагд, — відповів натомість Берні. — Це наймані головорізи. Будьте обачні, бо можуть бути ще.

І, наче в підтвердження слів Берні, одноокий та двометровий без зайвих вагань накинулися на нас. Мені дістався саме одноокий зі списом, а от здоровань із розбігу вдарив мечем по Берні, який швидко заблокував удар щитом. У цей момент я навіть пошкодувала, що не маю ні щита, ні шолома. Та часу на роздуми про це не було, і вже за якусь мить я лише дивом встигла відбити своїм списом випад одноокого. Його побите часом та битвами вістря лише здавалося ненадійним і затупленим, а насправді я навіть помітила, як з моєї голови впало кілька зрізаних волосин.

Водночас позаду теж почулися звуки бою та голос Міти до Іво:

— Я нею займуся, а ти добре затисни її рану! Бірґере, сюди, швидко!

Завдяки холодному сміху було неважко здогадатися, що відьма не збиралася й надалі сидіти на даху та спостерігати за тим, як люди вбивають один одного без жодних монстрів. Та ворог переді мною не давав і миті, щоб оглянутися назад, тому тільки й залишалося, що сподіватися на Міту та Бірґера, який поспішив їй на допомогу. Новачок ледь встиг перебігти з одного боку вулиці на інший, як у нього одразу ж влетіли стріла та болт із важкого арбалета. На щастя, він цього навіть не помітив, і лати виконали свою роль: захист у вартових важкий і надійний, бо має витримувати в першу чергу удари монстрів.

Ми опинилися між нападниками-людьми та відьмою. І саме перші були більшою проблемою. Краєм ока поглядаючи на бій між Берні та його людьми проти здорованя, який самотужки встигав захищатися від списів і бити у відповідь, я зрозуміла, що мені ще пощастило з супротивником.

Ухилившись від випадів кілька разів, а потім ще пару, я зрозуміла, що одноокий не такий вже й швидкий: треба було увійти в ритм, і не більше того. В якусь мить я навіть змогла завдати удару у відповідь, спершу відбивши його вістря вбік від мого обличчя, а потім повела своє власне йому в коліно. Нормальний захист у нього був лише на торсі, і це стало моєю перевагою. Але хоч я й пробила кольчугу, яка мала захищати насамперед від ріжучих ударів, цього виявилося недостатньо, щоб почути від нього хоч якісь звуки болю. Здавалося, наче це для нього не проблема.

Наші вороги взагалі не відчували страху, і саме це мене лякало найбільше. Позаду нас відьма, нас більше, але вони взагалі не показували сумніву.

Почулося клацання арбалета, але не такого, як у Кунц чи Іво. Цей звук був важчим і супроводжувався ударом бронебійного болта об мій нагрудник; лише такий зміг би застрягти в моєму обладунку, зробивши маленький отвір. Болт влучив збоку, прямо з того напрямку, де я побачила огидно усміхнене обличчя лисого чоловіка. Сволота знала, де нагрудник має найтонший захист. У ту ж мить одноокий, ухопивши списа двома руками, наче для захисту, ринув на мене всією вагою свого тіла. Мій випад у відповідь був відбитий його списом, а я відчула, як мене понесло назад. Здається, це був той самий перехід від оборонної стійки до нападу, якого мене колись навчали. Шкода, що без практики проти людей це навчання мені не допомогло вчасно зреагувати.