Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 20.

Кухня-їдальня зустрічала теплом і ароматами свіжої випічки. Біля плити поралася господиня дому, спритно перевертаючи млинці на чавунній сковороді. Навколо неї метушилися двоє хлопчаків — близнюки років п'яти, а біля столу дівчинка років чотирнадцяти акуратно розставляла тарілки.

— Ба, а яка вона, дівчина Максима? — запитала дівчинка, не відриваючись від свого заняття.

— Руденька, наче ясне сонечко, — з усмішкою в голосі відповіла господиня. — А оченята в неї, що волошки в полі. Ох і красива! Доведеться нашому Максиму постаратися, щоб ніхто таку не забрав.

Олеся завмерла у дверному отворі, а поруч із нею — напружений Максим. Їхнє коротке замішання зруйнував Олексій, який весело підштовхнув обох уперед.

— Чого встали в проході? Ма, вони тут ваші розмови підслуховують!

За його спиною з'явилася Наталя — у гарному настрої, з відкритою посмішкою. Вона радісно обійняла спочатку Олесю, потім Максима.

— Як же добре, що ви приїхали! Давай я тебе зі своїми познайомлю.

Вона повернулася до доньки:

— Марічка — наша старша. Мрійниця, любителька аніме і всього, що з ним пов'язано. А ось ці два симпатичних джентльмени...

Близнюки тут же випнули груди, явно насолоджуючись увагою. На них були акуратні штанці з підтяжками та маленькі метелики-краватки.

— ...це Ігор і Олег, — продовжила Наташа. — Ти не обманюйся їхньою зразковою поведінкою. Варто їх залишити без нагляду, і вони каменя на камені не залишать!

Один із близнюків упевнено зробив крок уперед і простягнув Максиму руку. Другий повторив за ним, із цікавістю дивлячись на брата.

— А ти нам подарунки привезла? — синхронно втупилися вони на Олесю.

Та на мить розгубилася — адже вона не знала, що тут будуть діти. Але швидко знайшлася:

— Якщо в домі знайдеться папір і олівці, то подарунки будуть!

Хлопчаки переглянулися, а потім кинулися наввипередки шукати потрібне.

— Проходьте, сідайте за стіл, — запросила господиня.

Коли всі розсілися, Олексій поцікавився:

— А де батько?

— Уже до Нічки побіг, — відмахнулася мати. — Вона вчора народила кобилку. Красуня, вся в матір! Сказав, щоб не чекали, снідали без нього.

Однак, варто було їм почати їсти, втихомиривши близнюків, які повернулися з альбомом і фломастерами, як грюкнули вхідні двері, і в кухню увійшов господар будинку.

Максим миттєво напружився. Олеся, вловивши це, обережно накрила його руку своєю і стиснула пальці. Легкий жест, але в ньому була підтримка, і він її відчув. Його плечі трохи розслабилися.

Піднявшись, Максим зробив крок назустріч.

— Вітаю, батьку.

Чоловік уважно подивився на сина. У його сіро-зелених очах читалася суворість, але раптом вираз обличчя здригнувся, пом'якшився.

— Вітаю, сину, — вимовив він. — Краще пізніше, ніж ніколи знайти дорогу додому.

У його голосі було щось, від чого в Олесі стиснулося серце. Чоловік зробив крок ближче і міцно обійняв Максима, ляснувши по спині.

Коли батько зайняв своє місце на чолі столу, його погляд затримався на Олесі. Він трохи примружився, потім усміхнувся.

— Мати мені казала, що ти привіз у дім наречену.

Олеся відчула, як жар кинувся їй в обличчя. Вона різко повернулася до Максима, але той лише спокійно відповів:

— Це Олеся. Я вчора зробив їй пропозицію зустрічатися.

Жінки за столом переглянулися і задоволено усміхнулися.

— Гм, — протягнув батько, роздивляючись Олесю. — Що у вас, молоді, за поняття такі — «зустрічатися»? Якщо дівчина подобається, упевнений у собі — заміж кличе, а не мороч голову. Ми з матір'ю через тиждень знайомства розписалися! Ти відчуваєш, що вона твоя людина? Не мовчи.

Максим стиснув щелепи. Олеся вперше побачила його таким злим — майже киплячим зсередини. Вона раптом ясно зрозуміла, чому він так не любив приїжджати сюди.

— А він і не мовчить! — спалахнула вона. — Треба буде, і одружимося! Але тільки ми самі вирішимо, коли і як!

Вона кинула швидкий погляд на Максима. Його губ торкнулася ледь помітна посмішка, а в очах танцювали веселі іскорки.

— Горобчику, — він потягнув її за руку, саджаючи назад.

Наступної миті пролунав розкотистий регіт батька.

— Ох і жвава в тебе дівиця!

— Жвава, — підтвердив Максим, усміхаючись. — Вона мене при першій зустрічі з хати виштовхала і дверима ледве ніс не прищемила.

— Ну, мабуть, було за що, — хмикнув батько.

Напруга за столом розчинилася, розмови потекли легше. Максим нахилився до Олесі й тихо прошепотів:

— Який у мене войовничий Горобець! Дякую, радість моя.

Вона посміхнулася, відчуваючи теплу хвилю всередині. Ось така вона — завжди готова захищати своє, навіть якщо шанси не на її користь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍