Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Сніданок пройшов у галасливій, затишній атмосфері. На столі височіла гірка гарячих млинців, у мисках — домашній сир, сметана, вершкове масло. Поруч стояли варені яйця з яскравими помаранчевими жовтками, свіжі огірки й помідори з теплиці, кілька видів варення: полуничне, абрикосове, смородинове. Вівсяна каша з маслом виділяла солодкий аромат, а рум'яні кільця домашньої смаженої ковбаси ще диміли, щойно з духовки.

Після сніданку вся сім'я зібралася йти в стайню — дивитися новонароджене лоша. У метушні Максим встиг вкрасти короткий поцілунок, перш ніж узяти Олесю за руку і повести за собою.

Стайня зустріла їх запахом свіжого сіна і теплим кінським диханням. У дальньому стійлі, у м'якому світлі лампи, ворона кобила лагідно притискалася до маленького чорного лошатка з білою зірочкою на лобі. Той був ще незграбний, але вже намагався твердо стояти на ногах.

— Яка краса... — прошепотіла Олеся, зачаровано дивлячись на нього.

— Ось ти й познайомилася з новим жителем ферми, — з усмішкою сказав Максим.

Після стайні на них чекала екскурсія володіннями. Олеся була вражена розмахом ферми: доглянуті теплиці, просторі пташники, сучасна техніка, акуратні загони для худоби.

Коли вони під'їхали на квадроциклах до старого будинку біля ставка, Максим на мить замовк.

— Тут я виріс, — сказав він, легко провівши рукою по дерев'яних поручнях. — У цьому будинку все наше з Льошею дитинство минуло.

— Адже він досі житловий? — тихо запитала Олеся.

Максим подивився на неї, його погляд був задумливим, але м'яким.

— Так, тут живуть три сім'ї, які постійно працюють на фермі. Вони давно працюють у нас. Батьки, вважай, із ними поріднилися. Решта працівників приходять. Я навіть не знаю, скільки зараз людей працює в батька. Від сезону до сезону число змінюється.

— Ти ж багато вклав у ферму? — запитала Олеся, знову озирнувшись.

Вона розуміла, що такий масштаб господарства — не просто результат роботи батьків. Тут відчувалася продумана система, інвестиції, сучасні технології.

Максим кивнув.

— Коли справи пішли в гору, я вирішив, що нерозумно не розвивати те, що вже є. Тепер у нас своя техніка — більше не потрібно орендувати трактори чи комбайни, навпаки, ми самі здаємо їх в оренду, якщо простоюють. Побудували теплиці за голландськими технологіями, тепер урожай цілий рік. Минулого року запустили проєкт із ремонтантною полуницею. Батьки спочатку сумнівалися, але, коли побачили перші ягоди в січні, сумніви зникли.

Олеся слухала його і подумки посміхалася. Він розповідав про це так, ніби йшлося про черговий бізнес-проєкт, але в голосі звучала гордість.

— Хочеш свіжої полуниці? — раптом запитав Максим, перериваючи її думки.

— Прямо зараз? — Олеся здивовано підняла брови.

— А чому ні? — він узяв її за руку і повів вузькою, добре втоптаною доріжкою до великих теплиць.

Усередині виявилося тепло і пахло свіжою зеленню. Уздовж рядів тягнулися акуратні кущики полуниці, всипані великими, соковитими ягодами.

— Опалення працює на біогазі, — машинально пояснив Максим, але тут же усміхнувся. — Хоча тобі ж не це цікаво.

Олеся зніяковіло посміхнулася.

— Мені не так важливо, як її вирощують. Мені важлива сама ягода.

Вона нахилилася і легко зірвала з куща червону, велику ягоду. Взяла до рота, і солодкий червоний сік тут же підфарбував її губи.

— Ммм... — Олеся заплющила очі від задоволення. — Неймовірно смачно!

Ягода за ягодою вона наповнила долоню і повернулася до Максима.

— Хочеш?

Він не відповів одразу, але в його очах спалахнув лукавий вогник.

— Хочу, — видихнув він, підходячи ближче.

Він нахилився, схопив зубами одну з ягід прямо з її долоні, але не відсторонився. Його губи залишилися всього за кілька сантиметрів від її обличчя. Олеся завмерла, відчуваючи, як серце зрадницьки пропускає удар.

Максим не став тягнути. Нахилився трохи нижче, ловлячи її губи в поцілунку — повільному, чуттєвому, з легким присмаком полуниці. Вона інстинктивно потягнулася ближче, немов забувши про все на світі. Тепло його тіла, смак солодкої ягоди, аромат свіжої зелені навколо — усе змішалося в запаморочливому вихорі.

Поцілунок став глибшим, спекотнішим, поки він не відірвався від неї, залишаючи на її губах солодкий присмак.

— Небезпечна ти дівчина, Олесю Горобець, — хрипло вимовив він, торкаючись пальцями її щоки. — У тебе талант доводити мене до межі.

Вона тільки посміхнулася, опускаючи погляд.

— Зате тепер ти знаєш, що твоя полуниця справді смачна.

Максим тихо засміявся і притягнув її ближче.

— Не тільки полуниця.

Він знову легко торкнувся її губ у короткому поцілунку, а потім, узявши за руку, повів до виходу з теплиці.