Агата Крісті - Випробування невинуватістю

– Можливо, – повторив Г’юїш, – але навіть якщо й так, нам він не зізнається. Вони збережуть це в сім’ї.

– Комісаре, а ви самі знаєте, хто винен?

– Докторе Калґарі, вам не варто ставити мені таких запитань.

– Це означає, що ви знаєте?

– Можна вважати, що знаєш багато, – повільно заговорив Г’юїш, – але без доказів зробити можна зовсім небагато, хіба ні?

– І неможливо дістати необхідні докази?

– О! Ми дуже терплячі, – зауважив Г’юїш. – Ми намагаємося.

– Що станеться з ними всіма, якщо вам не вдасться? – запитав Калґарі, нахилившись уперед. – Ви про це не думали?

Г’юїш подивився на нього.

– Сер, адже саме це вас турбує?

– Вони мусять знати, – мовив Калґарі. – Що б не трапилося, вони повинні знати.

– Вам не здається, що вони знають?

Калґарі похитав головою.

– Ні, – протягнув він, – саме в цьому й біда.

II

– О, – видала Морін Клеґґ, – це знову ви!

– Дуже-дуже перепрошую, що турбую вас, – попросив вибачення Калґарі.

– О, ви зовсім мене не турбуєте. Заходьте. Сьогодні в мене вихідний.

Калґарі з’ясував це ще до свого приходу.

– Джо буде за хвилину, – повідомила Морін. – Я більше не бачила в газетах повідомлень про Джеко. Тобто відтоді, як писали, що він отримав повне помилування. Було трохи про запит у парламент, а потім повідомлення, що він того точно не робив. Але більше нічого не пишуть про дії поліції та про те, хто це скоїв. Вони зізналися?

– А у вас є якісь ідеї?

– Ну, насправді ні, – зізналася Морін. – Хоча я б не здивувалася, коли б це виявився інший брат. Він дуже дивний і примхливий. Джо бачить, як він іноді возить людей. Він працює в «Бенс-Ґруп». Досить симпатичний, але, як на мене, дуже вередливий. Джо приніс чутки, що він їде в Перську затоку чи ще кудись. Це, здається, недобре, еге ж?

– Місіс Клеґґ, не розумію, чому це погано.

– Ну, це одне з тих місць, де поліція не зможе його затримати, хіба ні?

– Думаєте, він утікає?

– Можливо, він відчуває в цьому потребу.

– Припускаю, так подейкують, – сказав Артур Калґарі.

– Шириться багато чуток, – підтвердила Морін. – Говорять, чоловік і секретарка теж були під підозрою. Але якщо це вчинив чоловік, то він, гадаю, ймовірніше, отруїв би її. Адже так зазвичай роблять?

– Місіс Клеґґ, ви переглядаєте більше фільмів, аніж я.

– Насправді я не дивлюся на екран, – зізналася Морін. – Коли тут працюєш, то, знаєте, страшенно набридають фільми. А ось і Джо.

Джо Клеґґ також здивувала поява Калґарі – можливо, не надто приємно здивувала. Вони трохи порозмовляли, а потім Калґарі підійшов до мети свого візиту.

– Чи не могли б ви назвати мені одне ім’я та адресу? – запитав він.

І уважно занотував їх у свому записнику.

III

«Їй під п’ятдесят, – подумав він, – важка громіздка жінка, що ніколи не була привабливою. Щоправда, з гарними очима, карими та добрими».

– Ну справді, докторе Калґарі, – вона мала недовірливий і засмучений вигляд. – Справді, я точно не знаю…

Він нахилився вперед, силкуючись розвіяти її небажання заспокоїтися, дати їй відчути його симпатію.

– Це було вже так давно, – опиралася вона. – Я справді не хочу, щоб мені про це нагадували.

– Розумію, – погоджувався Калґарі, – можете бути певні, що це не підлягатиме оприлюдненню. Я вас у цьому запевняю.

– Але ж ви говорите, що плануєте написати про це книжку?

– Просто книжку для ілюстрації певного типу характеру, – пояснював Калґарі. – Розумієте, це цікаво з медичної чи психологічної точки зору. Жодних імен. Просто містер А., місіс Б. тощо.

– Ви були в Антарктиді, чи не так? – раптом поцікавилась вона.

Він здивувався такій несподіваній зміні теми.

– Так, – відповів він, – так, я був із експедицією Гайса Бентлі.

Її обличчя порожевіло. Вона аж помолодшала. На якусь мить він побачив перед собою дівчинку.

– Я читала про це… Мене завжди зачаровувало все, пов’язане з полюсами. Той норвежець, Амундсен, який дістався туди першим? Як на мене, полюси значно захопливіші, ніж Еверест, чи якийсь із тих супутників, чи політ на Місяць, чи щось таке.

Він ухопився за ці репліки та звернув мову на експедиції. Дивно, що її романтичний інтерес викликають полярні дослідження. Нарешті, зітхнувши, вона промовила:

– Так чудово почути про це від когось, хто справді там побував. – А потім продовжила: – Ви хочете дізнатися все про… про Джекі?

– Так.

– Ви не використаєте мого імені?

– Звісно, ні. Я ж обіцяв вам. Вам же відомо, як роблять такі речі. Місіс М. Леді Ю. І все таке.

– Так. Так, я читала одну з таких книжок і припускаю, що це, як ви назвали, пат… пато…

– Патологічний, – нагадав він.

– Так, Джекі – це, вочевидь, патологічний випадок. Знаєте, він міг бути таким милим, – сказала вона. – Він був чудовим. Розповідав так, що вірилося кожному його слову.

– Йому, напевно, так треба було, – вставив Калґарі.

– Я тобі в матері годжуся, – говорила я йому, – а він говорив, що дівчатка його не цікавлять. Він говорив, що дівчатка ще не дозріли. Говорив, що його приваблюють досвідчені та зрілі жінки.

– Він був дуже у вас закоханим? – запитав Калґарі.

– Говорив, що так. Скидалося на те, що був… – Її губи тремтіли. – Але гадаю, його цікавили гроші.

– Необов’язково, – заперечив Калґарі, уникаючи правди. – Знаєте, можливо, він і справді захопився. Тільки… просто був непорядним.

Патетичне обличчя середнього віку трохи просвітліло.

– Так, – ухопилася за це вона, – приємно вважати, що так. Так воно й було. Ми планували разом поїхати до Франції чи Італії, якщо ця схема спрацює. Він говорив, що потрібен лише невеликий капітал.

«Невигадливий прийом», – подумав Калґарі та запитав себе, скільки ще зворушених жінок упіймалися на цей гачок.

– Не знаю, що на мене найшло, – зізнавалася вона. – Я б зробила для нього все… все.

– Я переконаний, що це саме так, – вставив Калґарі.

– Насмілюся додати, – гірко промовила вона, – що не тільки я.

Калґарі підвівся.

– Дуже добре, що ви мені все це розповіли, – сказав він.

– Тепер він мертвий… Але я ніколи його не забуду. Його мавпяче обличчя! Він умів так сумно подивитися, а потім розсміятися. Він умів знайти підхід. Він був не таким уже й поганим, я впевнена, він не зовсім поганий.

Вона з тугою поглянула на нього.

Але Калґарі не мав відповіді.

Розділ двадцять перший

Ніщо не віщувало Філіпу Дюрранту, що цей день відрізнятиметься від інших.

Він навіть не уявляв, що сьогодні раз і назавжди визначиться його майбутнє.

Він прокинувся в доброму