Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

від осуду. Зі станції щотижня відпроваджувалися по кілька вагонів із осудженими, не знати й куди, офіційно, — «на будови сталінської ударної п'ятирічки».

Учнів сьомої групи колонії, які не бажали вчитися далі, — а таких було у трьох групах аж сто дванадцять, — за погодженням із міськвно, Петро Янчук заздалегідь прилаштовував, де тільки можна було: на трикотажне, повстяне, суконне й ковдрове виробництво, в перукарні і їдальні міста. Вже з червня мали змінитися, відповідно, обов'язки вихователів: вони мусіли відводити дітей на роботу і через шість годин зустрічати та розважати їх у колонії. Частина вчителів і один завпед мали бути звільнені «за скороченням штатів». Тож у Янчука, як ініціатора всіх тих перемін, з'явилися потаємні й відверті ненависники.

Якогось весняного дня, як Петро поспішав із колонії в технікум, його обрадувано зустрів на бульварі дорогою з інституту Борис Педь.

— От добре, що ми здибалися! — потис той руку товаришеві. — А я саме збирався тебе шукати.

— Справжнісінька катавасія закрутилася з тією задачею, що ти мені розв'язав! Ледь угамувалося, — Петро думав, що вона була причиною.

— Знаю, тітка мені скаржилася на тебе! Але я не для того хотів із тобою зустрітися. Маю причину куди поважнішу! — зажурився Борис.

— Щось удома негаразд чи в інституті?

— Чи ж у нас було коли гаразд? Річ, брате, в іншому, — поправив він навикло окуляри. — Між жидівським і турецьким цвинтарями під Дібровою допрівці майже тиждень копали п'ять великих ям. Мамела з тіткою Олімпією ходили дивитися, кажуть, вони по п'ять метрів завдовжки, а по два — завширшки і завглибшки.

— Може знову худобу будуть від ящура закопувати? — висловив здогад Янчук.

— Яку худобу?! Олімпійчин бевзь-синок працює в міліції, то сьогодні вночі чергуватиме в ланцюговому оточенні, як до тих ям чекісти возитимуть із допру постріляну контру.

— Що ти таке говориш!? — остовпів Петро.

— Отож-бо... Я в дяхиному ватному бушлаті, а ти в мамелиній куфайці заляжемо між жидівськими надгробками і прослідкуємо, що там відбуватиметься! Але завидна, бо пізніше не зможемо... Згоден?

— На снігу у чорних вдяганках нас можуть помітити.

— Слушно, — замислився Педь. — Прикриємося сірими лантухами, в яких ти ото жолуді носив.

— Померзнемо!

— Хай! А як інакше побачимо?! У близькі хати нас ніхто не пустить, а там влаштуємося якось та й віддамо шану убитим, — агітував товариша Борис.

Хлопці пробралися на цвинтар завидна, облюбували під крислатими яворами місце між двома надгробками, із якого було добре видно купи землі поряд із ямами, і залягли у своєму лігві. Над ними у голому вітті серед мертвої тиші посвистував вітерець, десь недалеко старанно вистукував собі корм на ніч дятлик, час від часу звіддалік покрикувала чи то сойка, чи вивільга, наганяючи жаху засідцям у душі.

Минула година в тихих перемовинах під лантухами, і друзі почали вже сумніватися в своєму задумі. Дятлик і вивільга затихли, натомість із міста вітерець доносив далекі погавкування собак, стукіт коліс по бруківці вулиць, скрики паровозів аж на станції, знайомі хлопцям гахкання пневмо-молота на машбуді, виляски на цвяховому й судноремонтному заводах.

Почалося несподівано! Біля ям раптово виросли якісь постаті із запаленими «летючими мишами» і поспішили між цвинтарними рядами прочісувати кладовище — вздовж, упоперек і по діагоналі. За парканами розтягнувся ланцюгом загін міліції. Стукіт коліс по бруківці різко обірвався зовсім поряд і до ям підбігли червоноармійці з лопатами. Слідом за ними туди ж прикотили накриті брезентами шість кінних підвід. Як тільки вивантаження трупів із підвід і складування їх до ям скінчилося, місце підвід зайняли п'ять вантажівок, також критих брезентами.

Хлопці з жахом спостерігали, як бійці носили трупи за руки і за ноги, клали їх біля ям і скочували чи штовхали, або й просто кидали, як мішки, з розгойдом, біжучи за наступними. Серед трупів траплялися й жіночі — за ними волочилися хустки та спідниці.

Керували процесом захоронення троє командирів у чорних кожушках, сірих шапках-вушанках і в добротних чоботях. Друзі мимоволі звернули увагу, що й червоноармійці були взуті не в черевики з обмотками, а в чоботи.

До світанку машини зробили по чотири рейси, а підводи — по три. Частина міліціонерів допомагала бійцям, поставивши на землю свої «летючі миші», і лише ті, що за парканом, пильно слідкували, як і хлопці, за усім, що відбувалося.

Вже під ранок, як машини з підводами з грюкотом поїхали, всі присутні, за винятком командирів, почали алярмово загортати ями. Земля не вкладалася до ям, тож бійці розкидали її на всі боки, поки не вирівняли більш-менш цвинтарний майдан.

Вітерець посилився, похолодало, і хлопці — чи то від морозу, чи від жаху побаченого — тряслися, як у пропасниці. Хоча оточення цвинтаря і прилеглої території було нарешті зняте, а міліціонери з погашеними ліхтарями і червоноармійці пішли за командирами в місто, друзі ще якийсь час не могли звестися на ноги, не чуючи своїх затерплих і замерзлих тіл.

Тримаючись за надгробки, Борис і Петро врешті зіп'ялися на задубілі ноги і вздовж паркану наблизились до ям, щоб побачити зблизька сліди того жаху, що відбувався на їх очах уночі. Хоч і тіпала обох гарячка, вибралися таки на вулицю і, напружуючи останні сили, дошкандибали до двору Педя ледь живими. Саме посіріло, повітря взялося туманцем.

Тета Паша, сварячи обох, на чім світ стоїть, відтерла їм ноги спиртом, змусила випити по склянці горілки, що обпікала рота, і таким чином вигнала з хлопців трясучку. Борис вклався в ліжко, а Петро пішов додому, де випив ще додаткову склянку Рітиного лікеру, щоб зігрітися остаточно. Спати не лягав, бо в очах стояло жахом побачене, бо усвідомлював, що людське життя опинилося в руках катів, які ні за що не відповідають у своїй звіриній хижості.

Хоч і до краю зморений, Петро в якійсь ошаліло-затятій пойнятості почав накидати оповідь про проведену з Борисом «Ніч на цвинтарі». Втішено ліг у ліжко, аж коли скінчив. На чергування в колонії він мав заступати із дванадцятої години ночі, тож вирішив пропустити лекції, практику в лікарні та уроки у «вечірці», щоб поспати та прийти до тями.

До чергування Янчук не лише добре відпочив, а й устиг виправити дещо у своїй оповіді, тож вирішив взяти її з собою, щоб кінцево відредагувати, переписати і назавтра віднести в редакцію до Сави Панасовича.

— «Ніч на цвинтарі» — заголовок удалий, юнкоре, — ще не здогадувався