Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

про зміст редактор, взявши в Янчука рукопис для читання. — Розмір нарису не газетний, я тебе постійно про це попереджую, у нас же не журнал! — і почав читати, змовкнувши.

Петро терпляче чекав присуду, а Сава Панасович раптом глибоко задихав і похмурнів, листки в його руках почали тремтіти, і він запалив папіросу, аж упившись димом.

— Це, брате, не нарис, це оказія і жаска драма! — поклав на стіл прочитане і замислився. — То й жінки там були?

— Ніби були.

— Скільки ж їх там усіх закопали? Там міг бути і Віталій Єлисейович Чигирин, і брати Калішевські, і Тодось Осьмачко... Сотні інших?..

«Обоє Хорунжих, Кузьма Сидорович, Марія Прокопівна, отець Онопрій, дяк Майба, Леся Яремівна, Арсен Кузьмович, Петро Овдійович», — додав Янчук подумки, а вголос сказав:

— Рахували, але збилися. В мене вийшло двісті сім, а в Бориса — двісті один труп, — знову брав Петра трем.

— На пні гинемо, і немає тому ради! Що твориться?! Вождизм, — звіриніший і варваріший своєю хижістю за фашизм, який ми тавруємо, маніпулюючи гаслами, — є фактично другим боком тієї ж медалі за сценарієм «генія людства» та його поплічців. Це ж узаконене беззаконня! Це гірше від інквізиції, хлопче, в сотні разів! Це пошесть!.. І хай ми вмремо, але вижийте ви і оповістіть світ! — Сава Панасович бив по столу вказівцем у шаленстві.

— Після того, що ви побачили, не смієте бути такими, як ми і ви були досі! Всі з'їзди й пленуми у нас — «історичні», а маси тріумфують від «почуття глибокого задоволення»! Немає вже Любченка, Якіра, Рябоконя, Блюхера, відкликано до Москви Чубаря, Петровського й інших. Зник із овиду Криленко, божеволіє від катувань його дружина Олена Розумовий, секретар ЦК і особисто Леніна — за доносом «генієвого» перукаря угорця Паукера, що є агентом ЧК і фактичним охоронцем вождя. Осуджений на тридцять років його особистий лікар Плетеньов — ніби за отруєння Горького й Куйбишева. Арештовано сина Катерини Надточій — черкаської лікарки-знахарки, що дружила із Дмитром Ульяновим, — шаленів Сава Панасович у нестямі.

— По-вашому, Сталін нищить послідовників Леніна? Чув від вас у Гомона, що він обмежує навіть діяльність Крупської.

— Це, юнкоре, поодинокі щепи, що розлітаються навсібіч, як імперія до пня вирубує мільйонні інонаціональні споконвічні ліси для свого «живота». Вони напустили туману! Ти цього не зможеш забути ніколи, як і свого чорно-нужденного дитинства! За Еклезіастом, була пора розкидати каміння батькам нашим і нам, то вам прийде пора збирати його — найпаче у відродженні українізації, що знову колись наступить! Як говорив апостол Павло в чотирнадцятій главі «Першого послання до коринф'ян»: «Коли я молюся на незнаній мені мові, то хоч дух мій і молиться, але розум лишається без плоду-наслідку». П'ятнадцять духовних мужів нашої вселенської автокефальної церкви розстріляно з родинами, кажуть, у Лук'янівській тюрмі! Допитують навіть сина Леніна та Інесси Арманд вождеві посіпаки! Перевершили все знане людьми досі! — мало не плакав від безсилля редактор.

— Великий «Сосо» по Біломорканалі і Москві-Волзі нашим людом будує Углицьку ГЕС, Рибінсько-Цимлянський гідровузол, Волгоградську й Куйбишевську електростанції. Не кажучи вже про мільйони тих, що освоюють для імперії Північ і увесь Сибір із Далеким Сходом на «великих будовах» епохи. Продовжується формування історично-вигідної, політично-суб'єктивної та тлумачно-монархічної підтасовки замість реальних фактів, як і при царях, але в куди більших масштабах. Спекулятивних тверджень і теорій нині не перелічити! І від тебе особисто залежить, чи будеш ти вільнолюбним, гідним, гордим за нашу минувшину, чесним і мужнім, чи зневіреним, злобивим, спустошеним, замкнутим і егоїстичним, — примовк Сава Панасович надовго, тарабанячи пальцями по столу.

— У нас інтернаціоналізм-расизм, а в німців націонал-расизм, але і тут, і там на благо імперій інонаціонали нищаться до основи. Різниця лише в тому, що у нас переважно досмертним визиском, а там — одразу розстрілом, — задумався Сава Панасович, продовживши по паузі. — А нарис твій прекрасний, але смертельний, друже! Отож, завчи його і порви, щоб мати спокій! Із кривими люстрами воювати — все одно, що Дон Кіхотові із млинами! А ти, бодай в ім'я свого великого роду, мусиш вижити, все перенести і комусь про оті жахи розповісти... Кажеш, ями там під яворами? — перекинувся до нарису.

— Між яворами, кленами й акаціями.

— Місце добре примітив?

— Та його ясно видно, бо ж мерзле груддя кругом розкидане, а ями свіжо-вивершені землею.

— Тоді кращим, гадаю, заголовком для нарису міг би бути «Під яворовим крепом», чи ти не згоден?

— Цілком, Саво Панасовичу, — зібрався відходити Янчук. — Дякую вам за все-все! Із нарисом так і вчиню, як порадили, — пішов до дверей, що раптом відчинилися йому назустріч.

— А, заходьте! — запросив редактор двох вродливих дівчат, що розгублено спинилися на порозі. — Знайомтесь, любі, із письменником, поетом і публіцистом, доки він ще не втік. Це інститутські юнкори, друже, божу іскру в душах мають.

Янчук, потискаючи руки, запам'ятав прізвище лише першої, Ольги Кресь, бо друга своє вимовила якось невиразно, і вийшов із кабінету.

Хоч була вже зовсім весна, місто вкривала брудна снігова ковдра з проталинами, порізана водяними струмочками. Із темного неба падав останній лапатий сніг, і Петрові здавалося, що він, теплий і м'який, сиплеться з-під вуличних ліхтарів, як висівки з борошна. Важко скапували, падаючи з галуззя дерев, великі важкі краплі, коли він проходив попід кронами.

«Десь я бачив оту Ольгу, не можу згадати, — спішив Янчук вулицею. — А де ж би ще?! В інститутському гуртожитку, коли навідував Таню Олійник, — згадав нарешті. — Мушу повторити, — вирішив і занурився в нарис, тішачись новим заголовком „Під явориним крепом“»...

У полум'ї кохань

Секція 4

Стікали дні, як води у клепсидрах, і Петро Янчук, завчивши свій нарис назубок, таки спалив його, як порадив Сава Панасович, хоч із душі й пам'яті його змісту викреслити не міг. Поряд із суєтою навчання й роботи його творіння жило тепер із ним: як ночував удома, його нашіптували хлопцеві явори за вікном, чиє віття ховало потайно-заповітну лавочку, врубану в їх кору, сидячи на якій, можна було спиратися на паркан від вулиці; його навівали вечорами весняні вітри із Дніпра — приреченістю й сумотою за тимчасовим і прохідним, ще не окресленим і загадковим.

Янчука, тепер більш-менш забезпеченого колишнього жебрака, все частіше навідувало