denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Ну що, як все пройшло? – запитав Микита, як тільки Ніка підійшла до них.

– Так, нормально, – спокійно відповіла Ніка, мабуть, всерйоз замислилася над словами Феофанія.

– Що це ви тут обговорюєте? – пролунало у Ніки за спиною.

– Ми обговорюємо фільм, – коротко і спокійно відповів вожатій Влад. Мабуть, вона була незадоволена. Вихователі вже поверталися їм дивом вдалося заспокоїти дітей. І старша вожата, яку, до слова, звали Ірина Альбертівна, але її ніхто не називав на ім'я, просто говорили «старша», пішла до всіх.

– Ніко, вдалося щось про монстра дізнатися? – з побоюванням дивлячись на вихователів та Ірину Альбертівну, прошепотів Микита.

– Феофаній нічого про нього не сказав, сказав лише, що нам він поки що не загрожує, – так само пошепки відповіла Ніка.

– Може, Феофаній щось приховує? – насторожилася Женя.

– Може й приховує… – замислився Дмитро.

– А якщо знайти цього монстра? Ну якщо Феофаній сказав, що він не становить нам загрози, – припустив Микита.

– І як ти собі це уявляєш? – сказав Марк, який тихо стояв і думав про щось своє.

– Ну, може оглянемо територію, на якій ми ще не були, можливо він десь там? – припускав Микита.

– А якщо він у якійсь будівлі, у корпусі, наприклад? – міркував Влад.

– Тоді нам треба розділитися, – продовжував Микита, озираючись на всі боки.

– Добре, і як ми його шукатимемо, якщо вихователі тепер не випускають нас із поля зору? Сьогодні вночі я прокинувся від світла ліхтарика, який світив із дверей, очевидно, що це вихователі, – розповів Дмитро.

– А от я не можу зрозуміти, якщо вони знають, що це ми намагаємося їм завадити, то чому нас не усунуть? А вони вже, мабуть, впевнені, що це саме ми, адже не стали б так ретельно спостерігати за нами. І взагалі чому вони це роблять так відкрито, невже ніхто не шукатиме всіх цих дітей? – задумалася Ніка.

– Ну, щодо нас, можливо, вони мають якийсь план, а з приводу всіх дітей, то це очевидно, всі вони з неблагополучних сімей та їхнім батькам на них начхати, як і на нас нашим, – зачепив за живе Дмитро.

– Шикуйтесь! В їдальню! – крикнула вожата і діти вишикувались. Всі пішли в їдальню, і дівчинка, яка істерила в обід, теж прийшла, що було досить дивно, але вона була ніби під чимось, млява і абсолютно безвольна, вона робила те, що скаже вожата.

– Дивіться, та сама дівчинка, я думав її вже немає в живих! – прошепотів хлопцям Микита.

– Так, дивно, чому вони не вбили її? – задумався Марк.

– Ви що зовсім збожеволіли? Головне, що вона жива, дурні! – сказала Женя.

– Згоден, – підтримав її Дмитро.

– Так, чому вас шестеро за столом? Ану розсядьтесь, – підійшла до них вихователька.

– Добре, – сказав Дмитро, і вони з Женею відсіли.

– Дурні, для них життя нічого не варте, дивуються чому вона жива, тут радіти треба! – обурювалася Женя.

– Так, повністю з тобою згоден! – знову підтримав її Дмитро. Вечеря закінчилася і всі розійшлися. Погода зіпсувалася, різко похолодало і пішов дощ, у лісі вили якісь страшні звірі і у Дмитра з Женею знову почали боліти рани від нещодавньої зустрічі з тварюкою біля річки, вечірню розважальну програму скасували, і всі сиділи по кімнатах, поки вихователі не запропонували піти в актовий зал і переглянути фільм. Женя залишилася в кімнаті і думала над байдужістю хлопців. Як вони могли таке сказати? Невже вона знову помилилась у людях, з якими потоваришувала. Ну, як вона думала, насправді ж кожен був у своєму світі, в якому їй не було місця.

– Ти чого це сама? Зовсім про мене забула! - пролунало поряд з нею і ліжко поряд прогнулося. Поруч із Женею сиділа постать у мантії та, що віддалено нагадує її. Женя вже не лякалася, вона була в стані цілковитої апатії. Так сильно її вразила байдужість хлопців.

– Ну, і чого ти приперлася до мене знову? – запитала байдужим тоном Женя.

– Ну ти почала копатися в собі і знову згадала минуле, ось я і прийшла, може все-таки зробиш те, що хотіла зробити ще у шостому класі, пам'ятаєш? – тварюка зазирнула їй у вічі і Женя задумалася. Поруч лежали леза для бритви. У пам'яті почали виринати найжахливіші моменти з минулого Жені. Ось вона лежить на узбіччі і дивиться, як горить машина з її батьками та молодшим братиком. Ось її бабуся плаче над тілами свого зятя, дочки та онука. Ось Женя стоїть на краю даху і має намір зробити свій останній крок. На очах одразу з'явилися сльози.

– Пам'ятаєш, через що ти майже зробила це? Може, все-таки закінчимо? - наполягала тварюка.

– Знаєш, а може ти й маєш рацію! – погляд Жені впав на лезо.

– Так, я завжди права! Адже, подумай сама, який сенс жити у світі, в якому стільки злості, ненависті та байдужості? До тебе хоч хтось у житті добре ставився? Чи може кохав тебе хтось? – продовжувала тиснути мантія.

– Ніхто і ніколи мене не любив після смерті батьків та брата! Всі тільки знущалися і сміялися з мене, – Женя вже не стримувала сліз. Вона взяла в руку лезо.

Тим часом всі були в актовій залі, ніхто, крім Дмитра, навіть не помітив, що Жені немає, всі були у своїх роздумах. Марк, Микита та Ніка сиділи разом і про щось весело розмовляли. Аня з Владом схоже почали зустрічатися, вони сиділи разом і, тримаючись за руки, дивилися фільм. Здавалося, що всі про все забули, про жахіття, що кояться в цьому таборі, про смерті невинних дітей і про те, що на них може чекати така ж доля. Вони всі були просто в цьому моменті, а Дмитру дуже захотілося побачити Женю, і він пішов нагору подивитися, що з нею. Вихователі особливо не спостерігали за дітьми, адже було вже темно і вони нікуди піти не могли, тим паче корпус на ніч почали закривати. Дмитро піднімався сходами, коли почув плач, він прискорився, підбіг до дверей кімнати, звідки лунали жалісні схлипи.