Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Частина 13

Сергій

Сергій рвучко прокинувся, розгублено роззирнувся. Світлі стіни, вікно, під яким спить в переносці Ефіра, за вікном зелень пальми, небо, море… А в пам’яті клубочиться й стрімко розсіюється туман якогось непевного сновидіння. Сергій труснув головою  та звично потягнувся за телефоном, проглянув перелік повітряних тривог, зупинився на одному з відео, яке гріло душу падінням збитого ворожого літака й раптом спіймав себе дивному відчутті, наче те відео дивиться не лише він, а й ще хтось крізь нього. Його очима.

— Що там? Знову русня кудись влучила? — стурбовано спитала Стелла, піднімаючи голову з подушки поряд.

— Що? А, та ні… Пишуть збили всі шахеди. У Харкові кілька будівель пошкодили уламки, але, на щастя, без жертв. Натомість наші хлопці їх літак приземлили, — повернувся до дівчини Сергій, згадавши, що вчорашній вечір якось невимушено завершився в одному ліжку. Дуже невимушено.

— Красені, — потягнулася Стелла.

— Так. Американці шаленіють від нашої креативності та ефективності використання будь-якої зброї. Ще б давали тієї зброї більше, щоб пацанам не доводилося купу всього на колінці майструвати… — Сергій прикрив очі й потер перенісся, намагаючись позбутися неприємного відчуття чужого погляду.

— Щось не так? Голова болить? — стурбовано спитала дівчина

— Та ні… Просто… так, дещо дивне….

— Що саме?

— Будеш сміятися, але на мить у мене склалося враження, що я приніс з собою когось зі сну, — трохи ніяково посміхнувся він їй, мимохідь прикриваючи простирадлом свою ногу, з якої вночі зняв протез.

— Вау? Та ти креативиш!  І як це відчувається? — посміхнулася Стелла й перекотилася на бік зацікавлено його роздивляючись.

— Хм… Так, наче у моїй голові встановили приховану камеру, з функцією відчуття емоцій глядача і емоції ті … чудні. Таке собі. Якось мені більше до вподоби класичні камери GoPro, — посміхнувся Сергій, бо неприємне відчуття вже майже зникло, а вигляд засмаглого тіла Стелли, ледве прикрого білим простирадлом, спрямував думки зовсім в іншому напрямку.

— Режим GoPro в ліжку? Цікава ідея. Роль порнозірки я ще не приміряла, — ігриво усміхнулася дівчина, проводячи пальчиком по його торсу, —  В такому режимі, мабуть, будуть ду-уже цікаві ракурси?

— Та тут такі ракурси, що я вже сам собі заздрю, — розсміявся Сергій пригортаючи до себе дівчину. Кого цікавлять невловимо-дивні відчуття, коли під боком така спокуса в чистому вигляді?

 

Ірада

Ніч з Каламакшою була прекрасна. Він не просто виправдав очікування, він їх перевершив! Ірада почувалася музичним інструментом, який потрапив до геніального майстра. Вона ніколи не відчувала у ліжку стільки насолоди, тому занурення у Зовнішнє поле, яке накрило її на піку блаженства, полишило лише нечіткі спогади, які загубилися на фоні неймовірних чуттєвих вражень, солодкої втоми та насолоди.

Коли Ірада прокинулася, чоловіка вже поряд не було. Втім, так було навіть зручніше. Можна було розслаблено повалятися в ліжку, обдумати нову ідею, яка полонила її на фоні вражень від бурхливої ночі, й лише ближче до обіду вибратися на прогулянку палацом та, власне, обід. І ось тут Іраду очікувала несподіванка. Ледве вийшовши зі своїх покоїв дівчина виявила, що за ніч перетворилася з непримітної маловідомої майстрині, на шановану персону. Ті, хто ще вчора під час знайомства обходився мінімумом ввічливих фраз та й то, напевне, виключно завдяки наявності поряд Сумантри, сьогодні, ледь помітивши Іраду, поспішно підмітали підлогу рукавами, схиляючись у традиційному поклоні. Це було несподівано і кумедно. Ірада змушена була проявляти дива стриманості, аби втриматися від сміху споглядаючи на ці поспішно-ідеально вивірені реверанси всіх зустрічних. Коли такі ритуальні танці перед нею протанцювало осіб десять, дівчина не витримала й звернулася за поясненнями до свого супроводу.

— Амаре, що відбувається? Яка рептилія їх всіх покусала? Може це заразно?

— Правитель заявив радникам, що знайшов «Рані». А оскільки сказав він це вийшовши з вашої спальні, то суспільство лише звело докупи факти, — флегматично пояснив чоловік.

— Рані? Але ж Рані має бути з ідеальними параметрами й знатного роду, —  розгубилася Ірада, віддалено пригадуючи якісь там нічні обіцянки Правителя зробити її дружиною, правителькою, богинею і ще щось не менш щедре. Але ж то було вночі а, як відомо, обіцянки сказані вночі, мало чого варті вдень.

— Ваші параметри погодив Мохеджо.

— Оу…несподівано. Цікаве у нього розуміння ідеалу, — пробурмотіла дівчина й розгублено зупинилася на вході до просторої, заплетеною квітами галереї, до якої її привели. Тут було сервіровано стіл на двох і за столом сидів… Правитель Чхаттісгарха. — Амаре… а  ми правильно прийшли? — спантеличено озирнулася дівчина на свій супровід.

— Так. Правитель просив повідомити його, коли ви зберетеся на обід і привести вас до нього… — тихо мовив Махасен. А Каламакша вже радісно піднявся назустріч дівчині, вітаючи її такою щасливою усмішкою, що Іраді захотілося озирнутися й переконатися, що то адресовано саме їй. — Вітаю, мій Правителю… — розгублено мовила вона.

— Це я щасливий тебе бачити, наш безцінний діамант Тріпури! Батько і архіви дійсно мали рацію. Це неймовірно! Це занурення у Зовнішнє поле…, ти неймовірна! Неможлива, фантастична! — Каламакша розсипався в компліментах та носився навколо Іради так, наче це вона Правитель Чхаттісгарха, а він маловідомий острівний митець!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍