Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Я так розумію вам все сподобалося? — обережно спитала Ірада, сідаючи на стілець та оглядаючи страви на столі. Занурення у Зовнішнє поле вона ледве пам’ятала, а от їсти вже хотіла.

— Це прекрасно, божественно неймовірно! Ти маєш стати Рані! Ти ідеальна! Я офіційно оголошу про це днями! Якщо ти звичайно погодишся? — прохально зазирнув чоловік їй в обличчя. Ірада ледве стрималася від нервового смішка. Сказав би їй хто пару днів назад, що Правитель Чхаттісгарха, мрія всіх жінок, пропонуватиме їй статус правительки і дружини, ще й при цьому прохально зазиратиме в очі — не повірила б! Але він зазирав, переживав і взагалі поводився, як закоханий до нестями хлопчисько. Так, напевно він був закоханий не в неї, а в доступ до Зовнішнього поля (і що там такого неймовірного?), але, виявляється, Правитель у ніг, то настільки приємно, що перед таким задоволенням блякне все інше. 

Обід пройшов прекрасно. На жаль потім Каламакша мусив зайнятися справами, але попросив Іраду про спільну вечерю та продовження. Вся витримка дівчини пішла на те, щоб стримано кивнути, а не повіситися йому на шию з криком «звичайно я згодна на продовження! На вечерю, ніч і ще безліч таких ночей! Навіть без обіцяного статусу Рані. Та я весь ранок думала, якими ягодами заманювати вас у своє ліжко!».

Полишивши Правителя Ірада замріяно прогулювалася палацом в супроводі своїх незмінних охоронців, котрі шанобливо крокували метрах в десяти за нею, коли назустріч їй трапився Мохеджо.

— Великий декхаї, — зупинилася дівчина.

— Вітаю, прекрасна шімати, бачу Каламакша прекрасно себе проявив, — мовив Мохеджо окинувши дівчину швидким поглядом. — Молодість завжди поспішна та нерозсудлива, але вміє отримувати задоволення…

— Правитель очікувано прекрасний, а от ви мене обдурили! — хмикнула Ірада.

— Коли це? — примружився він.

— Коли сказали, що  ми  летимо до Чхаттісгарха, щоб продовжити вправи!

— Так де обман? Ти й продовжила. Хіба що з іншим напарником, втім явно успішніше, судячи з ентузіазму який демонструє молодий Правитель. А він зранку випромінює стільки енергії, що на тих запасах можна активувати двигуни Сітарамахала.

— Ви ж знали, що так буде? Але не сказали мені. Чому?

— Не знав, проте допускав ймовірність.  

— Але не сказали мені, що давно шукали стихійного декхаї, що я можу забезпечити таке, що до мене завітає сам Правитель...

— Дитино, іноді недомовка значно корисніша, за голу правду. Останню можуть прийняти далеко не всі. А вже адекватно оцінити, так взагалі одиниці. Тобі ж нема на що скаржитися. Принаймні, ти зовсім не схожа на незадоволену, — посміхнувся декхаї.

— Але ж я мала право знати!

— Право… Мати право та уміти ним правильно скористатися, то різні речі. Дуже різні.

— Здається, я починаю розуміти, чому до вас багато хто специфічно ставиться… Ви дійсно граєтеся долями зовсім не рахуючись з почуттями людей?

— Почуття? Їх так багато, вони такі різні, суперечливі, взаємовиключні, потребують багато енергії, але ті почуття до бака вімана не заллєш, від них двигуни Сітарамахала не заживиш. Повір мені, дитино, почуттям надають забагато значення.

— Але ж це наша суть. Так… так не можна!

— Чого це раптом? — Мохеджо дивився на неї примружено-саркастичним поглядом, неспішно погладжуючи свою заплетену в косу бороду.

— Люди ж не іграшки. Я не іграшка!

— Всі ми іграшки в руках Всесвіту. Просто хтось улюблена, а хтось занедбана. Що саме тобі не подобається? Без мого втручання, ти ніколи б не зустрілася з Правителем Чхаттісгарха, не те, що у ліжку з ним опинитись. Вчися дякувати, шімати. То дуже корисна звичка.

— Не буду я вам дякувати!

— Будеш, і ще не раз, — поблажливо хмикнув чоловік та спокійно попрямував далі, полишивши Іраду наодинці з обуренням. Вона ледве втримувалася від того, щоб не схопити одну з декоративних ваз вздовж стіни та не пожбурити у декхаї. Зупиняли лише розуміння марності таких дій, а також те, що наряд чи це минеться їй безкарно, навіть попри прекрасну ніч з Каламакшею. Проте найбільше Іраду бісило те, що Мохеджо мав рацію, щодо ймовірності опинитися їй у ліжку з Правителем.

— Дитино, не варто сваритися з Мохеджо,  —  пролунав поряд знайомий голос й озирнувшись дівчина побачила Сумантру, котра сиділа у внутрішньому дворі, попід галереєю. Лава, на якій облаштувалася жінка була майже повністю схована у тіні розлогого, вкритого білими квітами куща. — Великий декхаї не та особа, яку варто легковажно переписувати з покровителів у вороги. Навіть якщо ранкові новини про тебе і Правителя правдиві, —  жінка прискіпливо оглянула Іраду. —  А хлопчик міг погарячкувати, чи просто пожартувати. Статус Рані, це серйозно і досить несподівано, як для доньки острівних шанті.

— А хто такі шанті? — здивувалася Ірада, яка вперше чула такий термін.   

— О-о, дивлюся, хтось погано знає свою сімейну історію, — примружилася Сумантра. — Тим паче треба бути м’якішою за воду, гнучкішою за траву.

— Все б чудово, але мало хто помічає м’яку траву, чи буденну воду, — знизала плечима Ірада.

— А це вже дивлячись, які обставини, — посміхнулася загадково жінка.