Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Угу, так і уявила себе кущиком травки на схилі Аюсента. Та тоді мені терміново треба відрощувати голки розміром в палець та домовлятися з вогняними ящірками про захист, —розсміялася Ірада.

— Теж непоганий підхід, — схвально кивнула Сумантра.

— То розкажете, хто такі шанті?

— Можу, але чи варто? Іноді незнання, то благо.

— Впевнена, не всі погодяться з таким твердженням. Наприклад, перші поселенці, яким через незнання доводилося особисто знайомитися з деякими особливостями цієї планети. —  лукаво посміхнулася дівчина. — До того ж ви вже сказали про тих «шанті», тож логічно розвинути думку.

— А ти чіпка, — здивовано поглянула на дівчину жінка. — Гаразд, як скажеш. Думаю, Мохеджо мав свої плани на цю інформацію, але я із задоволенням прогуляюся по хвосту цього хитрого ящера, — кивнула Сумантра та піднявшись попрямувала через внутрішній сад палацу до протилежної галереї.

— Я чомусь думала декхаї не опускаються до обману… — пробурмотіла Ірада прямуючи слідом.

— Не опускаються, але суспільством керує не правда, а її правильне та своєчасне подання, тож було б дивно якби Великий декхаї нехтував цими правилами, — неспішно говорила жінка піднімаючись сходами та прямуючи далі переходами, що зберігали приємну прохолоду навіть спекотного полудня. Ірада йшла слідом. За спиною дівчини мовчазними тінями крокував її незмінний супровід, на який Сумантра не звертала жодної уваги виключно до того моменту, як всі вони не опинилися перед скромно прикрашеними масивними дверми.

Тут жінка зупинилася, відкрила двері дотиком пальця до панелі допуску та пропустивши Іраду поглянула на Амара з Махасеном. Чоловіки від того погляду зупинилися, наче налетіли на стіну, й мовчки полишилися за дверми. Сумантра задоволено кивнула та зайшла за дівчиною до кімнати. За спинами жінок тихо клацнув замок.

Ірада з цікавістю роздивлялася приміщення. Тут був мінімум побутових речей, натомість багато обладнання. Кілька екранів, адміністративних систем, довгий перелік незнайомих приладів, стелажі з рослинами, якісь системи трубок, на стінах блимають інтерактивні графіки, а єдине й досить маленьке вікно закрите багатофункціональним склом, яке зараз пропускало мінімум сонячних променів.

— Сідай, — кивнула Іраді жінка на одне з мобільних крісел та влаштувавшись перед екранами, які миттєво ожили, стрімко пробіглася пальцями по меню. — Я не знала особисто твоїх батьків, але днями покопирсалася в архіві. Стало цікаво, звідки ти взялася та чому тобою опікується Мохеджо. Але чесно тобі скажу, зрозуміти його ставку мені поки що важко. Як не зрозуміло і що такого віднайшов у твоїй пальні Каламакші, що поскакав зранку такий задоволений. Я його таким не пам’ятаю з того моменту, як він хлопчиськом поцупив дослідницький віман та випустив на волю повний комплект піддослідних рептилій, включно з ігісімбою Таракасури.

—  Та я… — почала було Ірада.

—  Так… Ось воно! — не почула її слів жінка, бо саме розгорнула на екрані відео.

Молоді чоловік та жінка сиділи біля глиняної хижі в оточенні юрби дітей дхаса. Жінка їм щось розповідала, чоловік роздавав якусь їжу. Діти гуртувалися навколо них, зблискували білозубими усмішками на запилених обличчях, сміялися, смикали людей за одяг.

—  Що мої батьки робили серед дхаса? — округлила очі Ірада, яка миттю впізнала людей на відео.

— Намагалися довести, що експерименти перших поселенців подарували нам братів по розуму. Це була ідея руху інфантильних миротворців, які іменували себе «шанті». Рух проіснував не довго, до перших проблем та жертв, серед яких опинилися і твої батьки. Як бачиш, вони були в одній з груп, які намагалися довести рівність між нами та дхаса.  Вони підгодовували їх, намагалися вчити читати, пояснювали основи науки, намагалися викорінити страх дхаса перед технікою і ставитися до тих же віманів, як до засобів пересування, а не «колісниць богів». Вони навіть вчили дхаса користуватися віманами.

— Віманами? Вчили дхаса?

— Так. І на початку, на перший погляд, їх проєкт виглядав непогано, особливо з дітьми. Ідеологи шанті вже захлиналися ентузіазмом та пророкували прекрасне спільне майбутнє, але, на жаль, сповіщати  широкий загал про свої ініціативи не поспішали. Інакше б все закінчилося раніше й інакше. Насправді все було не так прекрасно, як вони вважали. Шанті просто засліпили перші успіхи та перспектива втерти носа декхаї, які переконували, що навчити дхаса бути людьми неможливо. Шанті ж бачили лише те, що хотіли бачити. Дхаса дійсно вчилися, але вчилися не того, чого очікували шанті. Коли у дхаса пройшла перша ейфорія від того, що «боги спустилися до них» і вони виявили, що ці «боги» не такі вже й страшні, а часом взагалі наївні, як діти, дхаса змінили своє ставлення. Вони почали сприймати шанті, як неповноцінних богів, котрі не заслуговують свої сили, оскільки не належно її використовують. В чомусь ці дикуни мали рацію.

—  І що сталося? —  спитала Ірада, розуміючи, що сталося щось погане.

—  Дивись, — кивнула жінка на екран, відкриваючи наступне відео.  

Берег ріки, вдалині стоїть віман, біля якого щось роблять кілька людей, на передньому плані мама Іради спілкується з гуртом дітей. До неї підходить чоловік з маленькою дівчинкою на руках, весело сміється, показуючи на віман щось каже. Це відео теж чомусь не мало звуку, тож про що вони говорили Ірада не могла зрозуміти, але дівчина розгублено дивилася на такі знайомі і одночасно незнайомі обличчя батьків. Вони були незвично веселими, щасливими. Ірада зроду не пам’ятала у них такого безтурботно-щасливого виразу.