Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Ефіра діловито поскакала стежкою поперед людей.

Зворотній шлях чомусь дався важче. Сергій ледве волочив ноги та й Стелла якось затихла. Одна Ефіра, котра десь на середині шляху повернулася на руки чоловіка, була цілком задоволеною життям та з виглядом цариці споглядала околиці.

Ірада

Зачинивши за собою двері відведених їй покоїв Ірада з полегшенням видихнула. Її дійсно наздогнала втома, а ще хотілося зупинитися та розсортувати враження. Дівчина неквапливо роздягнулася, зняла прикраси, скупалася, вдягнула приготовану їй тонесеньку нічну сорочку та з насолодою розтягнулася у широкому зручному ліжку.

Вона вже майже заснула, коли почула якийсь тихий звук. Відкривши очі Ірада прислухалася, намагаючись зрозуміти, що це було. З вулиці ще лунала приглушена товстими стінами музика, але у кімнаті було тихо. Ірада вже вирішила, що їй здалося, або це якісь природні звуки старої будівлі, та перевернулася на інший бік, як знову почула якийсь шурхіт. Цього разу чіткіший і, нібито, ближче. Сівши на ліжку дівчина здивовано роззирнулася й раптом помітила, що одна зі стін її спальні рухається. Частина стіни від’їхала вбік з ще одним шурхотом, подібним до того, який розбудив Іраду, а у темному отворі з’явився силует високого чоловіка у світлому вбранні. Чоловік неспішно рушив до розгубленої Іради. Його вбрання, потрапляючи у вузенькі смуги місячного сяйва, мерехтіло і це мерехтіння спантеличило Іраду, бо особи, яка могла вільно користуватися цією технологією, навіть теоретично не могло бути в її спальні. Дівчина розгублено-заворожено дивилася на срібні іскорки, що пробігали одягом гостя, доки той неспішно, але впевнено підходив до її ліжка.

— Вітаю, стихійна декхаї… Мохеджо таки знайшов тебе… — тихо промовив чоловік, ступаючи у чергову, тепер вже достатньо широку смугу місячного світла, щоб можна було його впізнати. Прямий ніс, широкі брови, світлі очі, які красиво зблиснули у сяйві місяця, акуратно підстрижені вуса й борода, заплетене у класичні кіски волосся до плечей, ідеальна симетрія обличчя, форм та пропорцій тіла. Перед Ірадою був… сам Камалакша, молодий Правитель Чхаттісгарха.

— Шановний аджоссі? — розгублено прошепотіла дівчина.

— Не дивуйся моєму візиту. Шкода, що я не вшанував тебе увагою на святі. Але цей день у мене був ретельно розписаний, а Мохеджо занадто старанно мовчав про свою найціннішу знахідку нашого покоління. Він занадто обережний, аби впевнено повідомити, що знайшов чистий, не закатований роками тренування портал під’єднуватися до Зовнішнього поля. Втім, можливо це тому, що той портал йде у комплекті з такою сліпучою красою.

— Що?

— Ти маєш те, що ми шукали дуже, дуже довго. Тож я прошу тебе поділитися цим зі мною, а я докладу всіх зусиль, щоб це стало для тебе справжньою насолодою.

— Як… саме? — розгублено спитала Ірада.

— Якби ж ти знала, як довго ми з братами шукали стихійного декхаї, який зможе бути провідником.  Батько майже втратив надію, та і я вже думав, що архівні записи помиляються, але ось переді мною ти…  Я бачив твої показники, ти — справжній діамант, дар Всесвіту, відповідь на прагнення і задуми мого батька. Доказ того, що він не даремно так старанно налаштовував наші з братами біологічні параметри для подібного контакту. Мохеджо занадто обережний, ця стара виверна просто боїться ризикувати, але я впевнений разом ми досягнемо неймовірної величі. Я ідеальний партнер, а ти надзвичайно чутливий приймач, підсилювач сигналу Зовнішнього поля, воно просто танцює навколо тебе, очікуючи слушного моменту, аби відкрити двері, — мовив Камалакша, впевнено сідаючи поряд з дівчиною на ліжко.

— Ви про…, — розгублено закліпала Ірада, нарешті усвідомлюючи, про що саме говорить молодий Правитель. Викладач на курсах мимохідь згадував, що згідно з записами перших поселенців, під час правильно організованого сексуального контакту з вдало підібраним партнером, стихійний декхаї міг забезпечити своєму партнеру повноцінне приєднання до Зовнішнього поля. Але викладач ставив це твердження під сумнів, власне, як і саму можливість існування стихійних декхаї. До того ж Ірада під час спілкування з Мохеджо жодного разу не приєдналася до Зовнішнього поля, тому була впевнена, що Великий декхаї відправив її в Чхаттісгарх лише для того, щоб потім м’яко повідомити про свою помилку та відправити додому.

  — Чарівна шімати, відкрий мені двері до джерела безмежних знань, допоможи зробити наш світ кращим. Діаманте Тріпури, ти матимеш все, чого душа забажає та навіть більше, тільки дозволь… —  тим часом говорив Каламакша, ніжно пробігаючись пальцями по дівочій шиї, плечах, обережно знімаючи з Іради нічну сорочку.

Здавалося, наче він її умовляє, чи очікує заперечень, проте Ірада зовсім не збиралася зупиняти молодого Правителя. Принци були еталонами, ідеалами чоловіків, над досконалістю яких працювали всі ресурси людства, тож дівчина навіть думки не припускала, відмовлятися від несподіваної можливості втілити свої найпотаємніші естетично-еротичні мрії. Вона, щоправда, сильно сумнівалася, що дійсно стане для Каламакши провідником у Зовнішнє поле (вона ж сама до нього не могла нормально під’єднатися, навіть з Мохеджо!) але не вважала це аргументом для відмови. Та хто ж при здоровому глузді відмовиться від ночі з ідеальним чоловіком, про вміння якого ходять легенди, а доторки якого обіцяють неземну насолоду? Тож Ірада не дуже уважно дослухалася до слів Каламакши, бо її тіло вже реагувало на його запах, рухи, чуттєві пальці…