Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Свято видалося насиченим і настільки тривалим, що в якийсь момент Ірада вже почала спотикатися від втоми, а замість ввічливої бесіди здатна була хіба що кивати. Сумантра це помітила, жестом підізвала Амара з Махасеном та впевнено наказала їм супроводити дівчину відпочивати. Кволі заперечення Іради були відкинуті, за що вона була відверто вдячна. Прямуючи до своєї кімнати дівчина могла лише дивуватися витривалості цієї дивної жінки, яка, попри свій явно поважний вік, жодних проявів втоми не демонструвала. Навпаки, судячи з того, що відправивши Іраду Сумантра енергійно попрямувала до Мохеджо, який саме проходив неподалік, жінка планувала подальші інтелектуальні розваги.

§§§

Сергій

 Дивні міражі розвіялися, варто було Сергію наздогнати Ефіру та Стеллу на наступному пагорбі, де подихи вітру вже розганяли гаряче повітря. Схоже, розумні дівчата просто солідарно дременули з утвореної особливостями рельєфу духовки, а Сергія, з його неспішними посиденьками, елементарно «поплавило».

Будівля на пагорбі виявилася таки маяком, щоправда, безлюдним, закритим на замок й досить занедбаним, єдиною його принадою було місце розташування. Маяк стояв на високій скелі на самому кінці  острова. Й тут вже вітер гуляв такий, що Сергію хотілось міцно тримати не лише Ефіру, яка завбачливо повернулася до його рук, а й Стеллу. Особливо коли дівчина стала на великий камінь на самому краю, споглядаючи, як внизу море люто штурмує берег. Вітер шарпав її білу сукню, наче намагався чи то здути дівчину з  небезпечного виступу, чи то роздягнути.

— Краса, — розкинула руки Стелла, немов опинилася на носу Титаніка. В цей момент вітер зірвав з її голови бейсболку та розтріпав довге темне волосся, яким Сергій мимоволі замилувався. Бейсболка стрімко полетіла, а потім поскакала по камінню повз маяк.  Ефіра спритно зіскочила з рук чоловіка й рвонула навипередки з вітром ловити «мишу». Стелла розсміялася, крутнулася на одній нозі й помчала наздоганяти кішку. Сергій провів їх посмішкою, зітхнув та попрямував слідом.

А бейсболка все летіла й підскакувала по камінню. Вона викотилася на край бескиду й підхоплена вітром полетіла далі,  вниз, де виднівся невеликий піщаний пляж. Ефіра на краю скелі на мить розчаровано зупинилася, але потім тріпнула хвостом й поскакала в обхід. Стелла за нею. Сергій подумки чортихнувся, оцінивши їх прекрасні спринтерські здібності, проте пішов слідом. Коли він нарешті наздогнав своїх прудких дівчат, вони вже спіймали бейсболку, обійшли пляжик й навіть щось азартно розкопувати в піску.

— Що у вас тут? Черговий храм Афродіти? — спитав Сергій присідаючи поряд на камінь та з цікавістю спостерігаючи за злагодженими діями дівчини та кішки.

— А ти тренував свою кішку на пошук археологічних цінностей? — хмикнула Стелла, відгортаючи мокрий пісок від якоїсь чи то гілочки, чи то палиці, що стирчала з піску.

— Ха, Ефіра сама кого хочеш натренує, — посміхнувся Сергій.

Тим часом кішка проскочила між руками дівчини й опустила мордочку в утворену яму, щось там ще погребла і переможно повернулася до своєї помічниці. Стелла нахилилася й ще трохи розгорнувши пісок, посмикала й витягла якийсь покручений шматок металу. Задумливо його оглянувши, дівчина пройшла до води, сполоснула знахідку від піску, потерла якимось камінцем.

— Й почати вона вирішила з мене. Глянь на це, — озирнулася Стелла, демонструючи свою знахідку. Сергій встав, підійшов. В руках дівчина тримала смужку світлого, обліпленого мушлями металу шириною в пару сантиметрів та довжиною близько п’ятнадцяти. Крізь бруд та нарости дрібних мушель місцями було помітно якийсь візерунок, у виїмках якого проглядали дрібні камінці. Завершувалася та смужка кривим, немов оплавленим наростом. Сергій здивовано покрутив знахідку в руках.

— І що це таке?

— Схоже на прикрасу. Ну, шматок прикраси. Можливо давньої… — Стелла забрала знахідку, подивилася крізь неї на сонце й показала Сергію дрібні дірочки на металі, а також те, що наріст на кінці, то обліплений металом та мушлями прозоро-червоний камінь розміром з дрібний абрикос.

— Угу, або побиту життям деталь якогось пристрою та шматок скла, які вигадливо поєднали бруд та мушлі, —  хмикнув Сергій придивившись до візерунка. Той нагадував знайомі «доріжки» на платах.

— Думаєш сміття?

— Скоріш за все, але можемо взяти з собою та роздивитися в іншому прохолоднішому місці, бо в цій духовці мене зараз так поплавить, що я тобі й казку про давні цивілізації розкажу —  мотнув головою Сергій, бо на голубому фоні неба за дівчиною, почали проявлятися чергові міражі – чи то космічний корабель, чи то напівпрозоре летюче місто.

Прикривши очі Сергій потер обличчя, присів, нахилився до води, умився. До цього пляжу вітер не діставав, а от сонце палило нещадно, немов намагаючись випалити залишки нещасних рослин, котрі якимось дивом ще вижили посеред цього голого каміння, а за компанію розплавити й мозок самовпевненому туристу. Але якщо рослинки якось трималися, то в своїх здібностях витримати нещадну активність сонця Сергій вже не був невпевнений. 

— Вмовив, повертаймося, — кивнула Стелла, витираючи піт з обличчя.

— Ефіро, пішли додому, — махнув рукою Сергій, радіючи, що його міраж вже розсіявся на кілька майже непомітних хмар, нехай одна з них і підозріло нагадувала невеликий літальний апарат з його снів.