Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

опівнічного неба торкнувся землі біля Джека, а я побачив те запаморочливе трансформування, що про нього казала була Сірохвістка: щось скрутилося, щось завирувало, щось темне зігнулося, і ось край Джека постав Граф, усміхаючись геть лихою усмішкою. Він поклав ліву руку, на якій виднівся чорний перстень, Джекові на праве плече й оголосив:

— Я заступлю вам путь разом із ним!

Вікарій Робертс витріщився на нього й, облизавши губи, сказав:

— А я був думав, що особа вашого ґатунку схильна поділяти наш погляд на цю справу.

— Світ мені до вподоби такий, який є, — відповів Граф. — Почнімо, якщо ваша ласка.

Вікарій кивнув.

— Ми почнемо, — відказав він, — і завершимо як слід: Брама буде розчахнута.

Граф жбурнув у полум’я гілочку й пакуночок. Вогонь рухався в барвистому танці, потріскував і подзенькував, пропалював у ночі діру, крізь яку лунали, тепер уже наспівуючи, голоси. Тіні безперестанку линули повз нас, над вівтарем і поверхнею брили. Я знову почув виття, значно ближче.

Я помітив, як вікарій здригнувся. Але він випростався й зробив жест відчинення. Повільно й низько промовив слово сили. Воно повисло в повітрі й відлунювало.

Письмена на камені розжеврілися яскравіше, і я вже міг розрізнити, як навколо них утворюється ледь-ледь помітний, подібний до дверей прямокутник — фігура, крізь яку нас із Сірохвісткою всмоктало до тієї пригоди у Світі Снів.

Вікарій повторив слово, і прямокутник посвітлів.

У наспіві я вже міг розчути повторювані, мовби відгук, слова: «Йя! Шуб-Ніґґурат!» Перед і мною Сірохвістка вже звелася на ноги й стояла дуже напружено.

Відтак, замість переходити до наступного етапу, вікарій розвернувся й неквапно підійшов до тканини з жертовним ножем. Я помітив, що Альхазредова ікона поза ним теж зажевріла. Він став навколішки, узяв лезо обіруч і, піднісши до губів, поцілував. Випростався, розвернувся до вівтаря. Текела досі сиділа на його плечі.

Праворуч від мене, поза Джеком і Графом, щось ворухнулося. До нас наближалася ще одна темна постать.

Вікарій устиг ступити однісінький крок, коли в круг світла ввірвався великий сірий вовк і пронісся повз священика до вівтаря. Це з’явився Ларрі Телбот, бувши, очевидно, при досить здоровому розумі.

Він схопив дівчину зубами за ліве плече й стягнув її з вівтаря. Прудко задкуючи, як я вже це бачив, він швидко волік її перед нами на північ, праворуч від мене, звідки й прийшов.

Лунко розлетівся звук пострілу, і Ларрі заточився, а на лівому плечі в нього з’явилася й почала розростатися темна пляма. Вікарій тримав націлений на Телбота револьвер із димною цівкою. Проте Ларрі майже відразу зарухався далі, і парох стрельнув удруге.

Цього разу кров виступила на Ларріній маківці, він застогнав і розімкнув щелепи, упустивши Лінетту на землю. Тоді Телбот звалився вперед, і по ньому попливли то відблиски вогню, то тіні. Наспів тривав, супроводжуваний чудернацькою музикою: «Йя! Шуб-Ніґґурат!» Вікарій знову натиснув на гачок. Пістолет клацнув, але не вистрілив. Він підніс його ближче до себе й звів курок. Та щойно він його відпустив, пролунав раптовий постріл і куля здійняла землю біля південного краю вівтаря. Священик пожбурив зброю на діл — відлив він, либонь, лише три кулі. Такі вже вони, ці саморобні набої...

— Назад її, на вівтар! — наказав вікарій. Морріс із Мак-Кебом негайно зійшли зі своїх місць і кинулися до дівчини, яка лежала горілиць. Ларріні боки досі тяжко здіймалися, а очі були заплющені. На голові, карку, плечі проступило вже значно більше крові.

— Стійте! — звелів Граф. — Гравцям заборонено рухати жертву, коли церемонія вже триває!

Вікарій витріщився на нього. Морріс із Мак-Кебом спинилися, крутячи головами то на вікарія, то на Графа.

— Ніколи не чув про таку заборону, — мовив вікарій.

— Це складник традиції, — заявив Джек. — Для жертви завжди має лишатися хоч маленький, хоч символічний відкритий вихід. Їм дозволено йти, скільки зможуть. Їх можна спиняти. Місце, де вони впадуть, стає новим вівтарем. Інакше ви зруйнуєте схему, що її ми утворили. Наслідки можуть бути катастрофічні.

Трохи поміркувавши, вікарій відповів:

— Не вірю я вам. Ви, зачиняльники, у меншості. Блефуєте, щоб утруднити мені справу. Моррісе! Мак-Кебе! Кладіть її назад!

Граф ступив їм навперейми.

— У випадках, як цей, — мовив він, — протилежній стороні дозволено чинити опір святокрадству.

На віддалі я почув гупання тяжких кроків, але, як на мене, йшли повз пагорб, а не до нього.

Морріс із Мак-Кебом завагалися, але рушили вперед і потяглися до Лінетти.

Граф полинув до них. Він ніби не ворухнув навіть кінцівкою, але враз був уже поруч. Підніс руки обабіч себе, здійнявши ними й плаща; звів їх попереду, повністю огорнувши обох чоловіків полами. Стояв так якусь мить, склавши руки на грудях, аж тут кілька разів щось тріснуло.

Він розкрив обійми, і вони впали на землю в неприродних позах. З вух, носів і ротів текла кров, очі були широко розплющені. Вони не дихали.

— Ти посмів? — заволав вікарій. — Ти посмів зачепити моїх людей?

Граф повагом повернув голову, знову підносячи руки.

— Ви дозволили собі, — мовив він, — так до мене говорити?

Він полинув до вікарія, але набагато повільніше. Музика була все чіткіша й чіткіша, наспів усе гучніший, письмена все яскравіші. Під час Графового руху я уздрів у тінях праворуч мовчазну постать, присутність якої вже вловив був нюхом, упізнавши запах із тієї зустрічі під місяцем у лісі. Він, той незнайомий вовк, безшумно наближався.

Рука вікарія змією виповзла з-під накидки, шпурнувши щось у Графа. Плин зараз же спинився, Граф закляк. Тим часом незнайомий вовк, заступлений від парохового погляду тілом Графа, увійшов у круг світла, схопив Лінетту за плече й повів далі справу Ларрі, тягнучи дівчину назад у темряву.

Граф раптом геть утратив граційність. Він хитався. Він незграбно ступив до вікарія, який знову сунув руку під накидку й повторив те, що зробив був перед цим.

— Що... це? — спитав Граф, заточившись до вікарія, який відступив.

Тоді Граф упав.

— Земля з однієї твоєї ж труни, — відказав вікарій, — куди я домішав трохи мощів, які залишились у вівтарі моєї церкви ще з набожніших папістських часів. Палець святого Іларіана, якщо вірити записам. Ти потребуєш своєї освяченої землі, але надмірна освяченість — це як виснажлива доза стрихніну проти лікувальної. Чи не так?

Граф промимрив відповідь чужою мовою, а вовк тим часом зник із Лінеттою. Тут я й утямив: чимало вивідавши