Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

— Добрий вечір, Джеку, — відповів вікарій; Морріс із Мак-Кебом кивнули.

На вівтарі головою до нас лежала навзнак, заплющивши очі й повільно дихаючи, Лінетта. Звісно, добряче одурманена. На ній була довга біла одежина, а темне волосся було розпущене. Я відвернувся. Очевидно, протест відхилили. Понюхав повітря. Ні Джилл, ні Сірохвісткою ще не пахнуло.

Вогонь розквітнув яскравіше. Джек поставив сумку й рушив допомагати з багаттям. Я вирішив нашвидку обійти місцину, зробив велике коло. Нічого незвичного не знайшов. Повернувся, повитріщався на брилу. Аж тут із-за хмар визирнув край місяця. Його світло впало на камінь. Письмена знову проявилися — темні на освітленій поверхні. Я перейшов до Джекової сумки й усівся.

На вікарії була темна накидка, що шелестіла під час руху. Вона не приховувала його низькорослості й гладкуватості, не прибільшувала й не применшувала його загрозливого вигляду. Найголовніше було в нього на обличчі — завзятий вираз контрольованої манії. Місяць двоївся в його окулярах.

Завдяки спільним зусиллям огнище виросло до поважного розміру. Вікарій перший щось кинув туди — пакуночок, який затріскотів і спалахнув блакитним полум’ям. Я нюхнув. Були там знайомі мені зілля. Морріс докинув два пакунки, де, як я розпізнав, були кістки. Джек додав ще один, малесенький, який дав зелений спалах. Я докинув свою лепту, а заразом і обдзюрене полінце. Місяць остаточно вислизнув із-за хмар.

Вікарій підійшов і задивився на надпис, навіть не глянувши на свою пасербицю. Тоді відступив, повернувся ліворуч, зробив кілька кроків, спинився, знову повернувся до брили. Трохи посовався, тоді черкнув по землі закаблуком.

— Розташуюся тут! — заявив він, зиркнувши на Джека.

— Не заперечую, — відказав той. — Ваші товариші, гадаю, стануть праворуч од вас?

— Саме це я й мав на думці. Морріс тут, Мак-Кеб правіше від нього, тоді Джилл, — пояснив вікарій, жестикулюючи.

Джек кивнув, аж тут місяць на мить затулила якась темна тінь. За кілька хвиль із неба впав Ночовій, усівшись на дрова.

— Привіт, Нюху. А переходь-но до нас!

— Ні, дякую. Може, ти до нас?

Він крутнув головою у свій незвичний спосіб.

— Не думаю, а надто коли ми в усьому переважаємо.

Невдовзі, крякнувши, прилетіла Текела й сіла на ліве плече вікарія.

— Привіт, Ночовію, — привіталася вона.

— Доброї Гри тобі, сестро.

Глянула на мене, відвернулася. Не сказала нічого. Я теж.

Усі підкинули у вогонь ще палива, ще інгредієнтів. Насамкінець на багаття поклали два величенькі поліна. Їх огорнули грайливі багатобарвні омахи полум’я, і поліна невдовзі потемнішали, а вогонь затанцював на їхній поверхні. У міру того, як туди додавали порошки, кістки, зілля та свіжі анатомічні зразки, людські й не тільки, я вловлював мішанку запахів. Линули туди й кілька скляночок рідин, від яких вогонь трохи пригасав і випускав повзучі пасма диму, по чому ненадовго яскраво спалахував. У тріскотінні я, здається, розібрав на якомусь підсвідомому рівні перший шепіт.

Кроки Джилл північним схилом почулися ще до того, як вона з’явилася. Але й після появи її ще кілька митей годі було й розрізнити на тлі ночі, бо вдягнута вона була в довгу чорну сукню й чорний плащ із каптуром. Виглядала вона вищою, стрункішою; несла Сірохвістку, але, вийшовши на рівне, одразу поставила долі.

— Добрий вечір! — мовила вона до всіх.

Четверо чоловіків відповіли.

— Привіт, Нюху! — сказала Сірохвістка, підходячи до мене. — А вогонь уже нівроку.

— Так.

— Як бачиш...

— Ваш протест відхилили.

— Знайшов Ларрі?

— Ні.

— От же ж...

— Та є запасний план, — почав був я, аж тут підлетів вітатися з кішкою Ночовій.

Мені закортіло завити на місяць. Він так і запрошував на нього повити. Але я втримався.

Я занюхав пахощі. Джилл саме почала жбурляти пакуночки в огнище. Місяць наближався до зеніту.

— Як ми дізнаємося, що пора починати? — спитала мене Сірохвістка.

— Коли зможемо говорити з людьми.

— А, точно.

— Як спина?

— Уже гаразд. Ти наче теж у формі.

— Так, у порядку.

Ми трохи подивилися на вогонь. Підкинули ще поліно, ще пакунки. Запахи утворили солодко-спокусливий букет. Полум’я стрибало вже вище, регулярно змінювало колір, тріпотіло від вітру. З вогню спорадично долинали дзвінкі мелодійні звуки, то чулися, то знову зникали голоси. Відвернувшись, я зауважив нове джерело світла. Надпис зажеврів. Місяць у небі сягнув зеніту.

— Джеку, як чути? — озвався я.

— Гучно й чітко, Нюху. Радий вітати при місяці. Що там у тебе?

— Просто перевіряю час.

Ночовій раптом заговорив до Морріса з Мак-Кебом, Текела — до вікарія.

— Гадаю, пора на місця, — сказала Сірохвістка.

— Так, — відказав я.

Вона пішла по Джилл, яка саме кидала у вогонь останній пакунок. Тепер повітря над кольоровим полум’ям було маревне, ніби горіло водночас у різних місцях; у мерехтливому полі просто біля багаття можна було вловити зором деякі з тих місць. Звідкілясь із півночі почулося вовче виття.

Вікарій підійшов до місця, що його був указав, і став там. Морріс із Мак-Кебом зайняли позиції праворуч від нього; Ночовій умостився на каменюці між ними. Джилл стала поруч із Мак-Кебом, Сірохвістка — біля неї, але за три котячі кроки попереду. Я став біля кішки, Джек — праворуч від мене. Перед брилою утворилося півколо, на протилежних кінцях якого стояли Джек і вікарій. Сонна Лінетта лежала на вівтарі футами десятьма переді мною.

Вікарій видобув звідкись із-під своєї накидки чашу з пентаграмою й поставив її на землю перед собою. Тоді вийняв і Альхазредову ікону, яку притулив до каменюки ліворуч од себе, образом до розжеврілої брили. Ночовій розташувався по-новому — позаду за пентаграмою. Починають завжди відчиняльники, бо ж зачиняти — це суто опір.

Сумка Джека, що лежала під його правою рукою, уже була відкрита, щоби виймати всякі інгредієнти для огнища, але він нахилився й розкрив її ще ширше для більшої зручності.

Мак-Кеб опустився на коліна й розстелив на землі шмат білої тканини. Щоби не знесло вітром, придавив кути камінцями. Відтак витяг з оздоблених піхов, що висіли на поясі під його піджаком, довгий тонкий клинок, що нагадав мені жертовний ніж, і поклав його на тканину вістрям до вівтаря.

Тут місяць зник. Ми всі як один глянули вгору на темну постать, що затулила світило й мчала вниз до нас. Морріс пронизливо верескнув, поки воно падало, міняючи форму, ніби оповите похмурими серпанками. Нараз місяць засяяв знову, шмат