Вікторія Франко - Ти — мої крила, Вікторія Франко

Я не розуміла, що це означало, але не припиняла благати лікаря хоч на секунду пустити мене до Ярика. Тому приречено опустивши голову, він відчинив двері у відділення і пропустив мене всередину. Зупинившись біля кімнати, що дуже нагадувала операційну, лікар вказав мені на прозорі двері. А потім пояснив, що всередину вхід заборонено.

— У тебе дві хвилини, — повідомив чоловік наказовим тоном, а сам попрямував далі по коридору. 

Обережно торкнувшись пальчиками скла, я вдивлялася в кохані риси й не могла повірити, що це все відбувалося насправді. Киснева маска закривала половину Ярикового обличчя. А він сам виглядав худим та виснаженим, ніби з нього усі сили висмоктали.  

— Господи… — прошепотіла, витираючи зрадницькі сльози. 

Все, чого я хотіла в цю мить — це бути поруч з Яриком. Моє бажання межувало з божевіллям. Тому я ледве стримувала себе, щоб не порушити заборону лікаря. Але, на жаль, все що я могла зробити — це здалеку спостерігати, як мій любий знесилено боровся за своє життя. 

— Тобі вже час, — почула вже знайомий невдоволений голос, і в ту ж мить чоловік торкнувся мого плеча. Мабуть, я занадто налякано сіпнулась, бо вже наступні слова лікар сказав трохи м’якше: — До речі, на виході із відділення забереш у медсестри особисті речі свого хлопця.

— Добре… А можна мені ще ввечері прийти? — ледве чутно вимовила своє прохання, насилу відліпивши язик від піднебіння.

— Так. Але на зміні буде інший лікар. Тож домовлятимешся з нею.

Залишивши лікарню, я сіла в машину і заплакала. Ковтаючи сльози, я не могла нормально вдихнути, ніби хтось затягнув мені зашморг на шиї. Образ хворого Ярика й досі стояв у мене перед очима. І в цей момент я б усе віддала, аби лише мій милий одужав.

Зупинившись у невеличкому готелі, що знаходився недалеко від лікарні, я вирішила перевірити заряд свого телефону. І помітивши кілька пропущених викликів від матері, відразу їй перенабрала.

— Привіт, доню, — почула лагідний та рідний голос. — Які у тебе новини? Як там Ярослав?

Переборюючи істерику, я розповіла матері про ситуацію, що склалася. Але наприкінці все ж не втрималася і знову розревілася. 

— Не плач, Мілено. Все буде добре, — заспокоювала мене матуся. Але по її голосу я розуміла, що вона й сама нервувала не менше. — Мабуть, нам з батьком треба було поїхати із тобою.

— Мамо, я так сильно боюся за нього. Що навіть словами не можу описати свій стан. Я не витримаю, якщо з Яриком щось станеться.

— Все буде добре. Ярослав — молодий і сильний хлопець. Ось побачиш, він справиться з цим. Не думай нічого поганого.

— Гаразд, я спробую.

Витерши сльози, я глибоко вдихнула і вирішила перемкнутися на іншу тему. Тому запитала маму про те, як пройшов показ. Я сподівалася почути від неї хоча б одну хорошу новину за сьогоднішній день. Адже усією душею вірила, що моя сукня сподобалася глядачам.

— Я не хотіла тобі говорити, Мілено. Але якщо вже ти сама запитала… — мама важко зітхнула. — Загалом, твоя сукня не була представлена. 

— Чому? — я щиро не розуміла причини.

— Це було рішення Ніки. Вона мотивувала його тим, що ти покинула показ. А отже, для тебе презентація сукні не мала жодного значення.

— Зрозуміло, — від такої відповіді я не відчула нічого іншого, окрім розчарування.

— Доню, я хочу, аби ти знала, що я не згодна з нею. 

— Дякую за підтримку.

— Не засмучуйся. 

— Я й не засмучуюся. Просто... — я не знала, як правильно описати свої емоції. 

— Що?

— Та нічого. Насправді це все дрібниці.

— Ти не жалкуєш, що поїхала? — обережно поцікавилася мама, оцінюючи мій стан.

— Ані краплі. Єдине, що мене хвилює — це Ярикове одужання.

— Я дуже сподіваюся, що він усе подолає.

— Я теж.

Поговоривши з матір'ю, я знову повернулася до лікарні. І, дякувати Богу, цього разу мені не довелося ні з ким воювати, щоб потрапити до Ярика. Тому що молоденька лікарка відразу провела мене до нього.

— Ти — Мілена? — поцікавилася дівчина, огортаючи мене своєю приємною посмішкою.

— Так.

— Він кликав тебе, — промовила лікарка, вибиваючи своїми словами ґрунт з-під моїх ніг.

— Що? — я вхопилася за її лікоть, не вірячи вухам. — Ярик прийшов до тями?

— Ні, — дівчина зніяковіло мотнула головою. — Він марив…

Розчаровано відпустивши її руку, я перепросила за свою імпульсивну поведінку і мовчки попленталася слідом. Провівши мене майже до кінця коридору, лікарка вказала на палату. А потім підбадьорливо підморгнула. Розгублено глянувши на пластикові двері, я не розуміла, що мені робити. Тому про всяк випадок перепитала.

— Я можу увійти до нього? 

— Так. Але ненадовго. Максимум на пів години.

— Пів години? — я не вірила в те, що чула. Тому що в нинішній ситуації — це була ціла вічність.