Світлана Талан - Букет улюблених квітів

— Миколко, як ти гадаєш, щеня вже не саме там сидить? — порушила мовчанку Лізка.

— Сподіваюсь, що дочекалося своєї матері, — відповів чоловік.

— А якщо ні?

— То я маю стати сучкою? — усміхнувся чоловік.

— Я про те, що воно, мабуть, голодне.

— Може, й так, — погодився він.

— Навідаємося до нього після вечері?

— Побачимо.

Лізка наклала у миску смаженої картоплі, копирснула її виделкою, поклала до рота, а ковтнути не змогла. Уявляла, як там, під парканом, від холоду, голоду й страху скиглить мале цуценя. Микола з апетитом поїв картоплі зі свіжими помідорами, а потім випив заварений на травах чай.

— Чого не їси? — запитав жінку.

— Не лізе щось, — зітхнула та.

— Про цуцика все думаєш?

— Еге ж.

— Поїж, доки гаряче, та й підемо до нього.

— Я зараз! Я швиденько! — збадьорилася Лізка й заходилася жваво наминати картоплю.

Вони разом наклали їжу в банку, взяли миску для щеняти й пішли з дому.

— Ось там я його знайшов! — показав Микола. — Під отими дошками з паркану.

Цуценя, почувши знайомий голос, заскавчало, запищало й вибігло назустріч.

— Яке гарненьке! — вигукнула Лізка. — Де ж твоя мамка?

Цуцик радісно махав хвостиком, намагався лизнути руку жінки, яка накидала йому в миску їжу. Щеня не дочекалося, поки вона спорожнить банку, й узялося похапцем їсти.

— Ти ба, яке голодне! — зауважила Лізка. — Нема у нього мамки, нема.

Вона сіла на траву й, задивившись на цуцика, потерла долонями коліна.

— Ноги болять? — помітив це Микола.

— Коліна діймають.

— Маззю розтираєш?

— Та скінчилася вона, нема чим натирати.

— Ти ж у місто їздила й не купила, — буркотливо дорікнув чоловік.

— Забула.

— Мобільний мені купити не забула, а про натирачку забула?

— Про тебе подбала, а про себе... Та нічого, якось переб’юся. Там наприкінці городу кропиви кущ росте, то зірву та по колінах себе постьобаю.

— То ж боляче! Вона кусається!

— Кажуть, допомагає. Диви, воно вже поїло! — вигукнула Лізка й хотіла взяти цуценя на руки, але чоловік її зупинив.

— Не смій! — суворо промовив він.

— Чому?!

— Воно може подумати, що потрібне тобі, а дати надію, аби потім відібрати... Це боляче, Лізко, навіть для собаки.

— Я знаю.

— Тоді не давай йому марної надії, — попередив чоловік. — Підводься, пішли.

Микола допоміг жінці підвестися, і вони попрямували додому. Цуценя побігло за ними. Микола повернувся й затупав на нього ногами:

— Ану марш назад! Геть, я тобі сказав!

— Ходімо швидше! — Лізка сіпнула чоловіка за рукав і пришвидшилася.

Микола заснув, а Лізка ще довго крутилася в ліжку. З голови не йшло нещасне цуценя, якому вночі страшно та самотньо. Було вже далеко за північ, коли вона нарешті поринула в сон. Прокинувшись уранці, вийшла з будинку — Миколи немає.

— Миколо! — покликала вона.

Ніхто не озвався. Лізка перевірила візок — на місці, коса — також, на городі — порожньо. Жінці не лишалося нічого, як чекати на чоловіка.

Микола повернувся о десятій годині ранку.

— Де ти був? — із розпачем у голосі запитала Лізка.

— Їздив до міста! — радісно повідомив він.

— Навіщо?! Я тут уже все передумала!

— Натирачку тобі купив! — промовив він, дістаючи з кишені тюбик мазі. — Ноги ж у тебе хворі, то я вирішив раненько встати та змотатися в аптеку.

— Ти до хати ходив?

— Ні, не був там. Першою маршруткою вирушив, то довелося чекати, поки аптеки відкриються, — пояснив Микола. — Ще хлібця свіженького буханець прихопив, а тобі ось булочку. А ти що, дурненька, подумала?

— Відверто?

— Так!

— Що ти мене покинув, — крізь сльози прошепотіла жінка.

— Лізок, ти що? Здуріла? Куди я від тебе?! Ми тепер, як два чоботи — парні.

Микола вперше назвав її не як завжди Лізкою, і це так розчулило жінку, що вона схилила голову йому на плече й розплакалася.

— Ти що, Лізок? Не треба ревіти.

— А що робити? — крізь сльози озвалася вона.

— Радіти життю.

— А я й радію!

— То чому ж плачеш? — запитав він, погладжуючи її кістляве плече.

— То я від радості, — сказала вона, витираючи непрохані сльози.

Розділ 52

Анатолій вийшов з кабінету, де проходила оперативка, не в доброму гуморі. Їх терміново зібрали, бо рано-вранці було скоєно ще один злочин. Молода жінка йшла на автовокзал (планувала поїхати в село на день народження до своєї матері). Несла сумку з харчами та подарунками, а в руках тримала букет білих лілій. Уже світало, тож вона спокійно простувала безлюдними вулицями, коли на неї хтось напав. Жінку вдарили чимось по голові ззаду, вона впала, а коли отямилася, то не знайшла ані сумки, ані гаманця. Грабіжник забрав також її мобільний телефон, лишивши тільки букет квітів. Позаяк у справі знову фігурували лілії, керівництво об’єднало її зі справою щодо нещодавнього вбивства жінки. Слідчий Жировський намагався довести, що йдеться про дві зовсім різні справи (там — убивство, а тут — пограбування), але марно: керівництво й слухати не бажало. Слідчому знову нагадали про паніку в місті, про чутки про маніяка, що справа зависла у повітрі, а у слідчих важкі дупи й тупі мізки.

У Анатолія мав бути вихідний, і вони з Ларисою збиралися вибратися на шашлики, а тут така халепа. Чоловік не знав, із чого починати, тому забрав теку зі справою щодо сьогоднішнього нападу на жінку й сів до машини вивчати. Переглянувши матеріали, слідчий переконався, що оскільки справи зовсім різні, імовірність того, що злочин скоїла одна й та сама людина, просто мізерна. Він закинув теку на заднє сидіння автівки й дістав записник. Де знаходиться дача Сироватки, він уже знав. Миколу Залізничого, вочевидь, слід шукати там. Не гаючи часу, Анатолій вирушив за місто.

У Лізки похололо у грудях, коли біля їхнього двору зупинилася автівка, а з неї вийшов незнайомий чоловік із текою в руці.

«Ментяра!» — одразу здогадалася жінка.

Вона вискочила з будиночку. Чоловік привітався, запитав, чи може побачити Єлизавету Сироватку.

— Це я. А ви хто такий?

Чоловік показав посвідчення, назвався.

— Що вам від мене треба? — запитала Лізка, силкуючись приховати своє хвилювання.