Ю. Несбе - Мисливці за головами

без минулого. Був ніким. Фасади, вулиці і перехожі видавалися мені інакшими, ніж Роджеру Брауну. Тонка хмарна завіса закрила сонце, і стало ще на кілька градусів холодніше.

На Центральному вокзалі довелося спитати, який автобус прямує прямо до Тонсенхагена, а коли я увійшов у автобус, водій чомусь звернувся до мене англійською.

Від зупинки до будинку Уве я подолав два виснажливих підйоми, але все одно змерз, поки туди дістався. Покружлявши кілька хвилин довкола, аби пересвідчитися, що поряд немає поліції, я швидко підійшов до будинку і відчинив двері.

Усередині було тепло. Опалення із запрограмованим термостатом. Я набрав «Наташа», щоб відімкнути сигналізацію, й увійшов до спальні-вітальні. Тут пахло так само, як і минулого разу. Немитим посудом, брудною білизною, збройовим мастилом і сіркою. Уве лежав на ліжку так само, як день тому, коли я його залишив. Хоча здавалося, минув цілий тиждень.

Я знайшов пульт, ліг на ліжко поруч з Уве й увімкнув телевізор. Погортав сторінки телетексту, але там не було нічого ані про зниклу поліцейську машину, ані про загиблих поліцейських. Напевне, поліція Елверума вже похопилася, але буде тягти із заявою про зникнення машини на той випадок, якщо все це виявиться банальним непорозумінням. Однак рано чи пізно машина знайдеться. Цікаво, скільки часу вони витратять на те, аби встановити, що тіло у зеленому спортивному костюмі і без кінчиків пальців — це не затриманий Уве Чикерюд? Мінімум, добу. Максимум, дві.

Я, звісно, мало що розумів у таких речах. Та й новий Роджер Браун знав не набагато більше про поліцейські процедури, однак він принаймні розумів: у ситуації, що вимагає швидких рішень на основі сумнівної інформації, слід ризикувати, а не чекати, коли стане запізно; і піддаватися страху можна рівно настільки, щоб він загострив відчуття, але не міг паралізувати.

Тому я заплющив очі і заснув.

Коли я прокинувся, годинник у телетексті показував двадцять нуль три. А під годинником біг рядок про те, що як мінімум четверо людей, з яких троє — поліцейські, загинуло у дорожній аварії поблизу Елверума. Машину почали шукати ще у першій половині дня, а у другій її уламки було виявлено у переліску на березі ріки Треккельва. П’ятого пасажира, також поліцейського, там не виявилося. За припущеннями поліції, його викинуло з машини, і він упав у річку, у зв’язку з чим було розпочато пошуки. Поліція звертається до громадськості із проханням повідомити про водія викраденого трейлера з написом «Кухні „Сигдал“» на кузові: покинутий трейлер було знайдено на лісовій дорозі у двох милях від місця аварії.

Щойно вони зрозуміють, що зниклий — це затриманий Чикерюд, то рано чи пізно сюди навідаються. Мені слід шукати інше місце для ночівлі.

Я вдихнув і затримав дихання. Потім, перехилившись через труп Уве, взяв з тумбочки телефон і набрав єдиний номер, який знав напам’ять.

Вона підняла слухавку після третього гудка.

Замість звичайного зніченого, але теплого «привіт» Лотте відповіла ледь чутним «слухаю?».

Я одразу ж поклав слухавку. Я хотів лише пересвідчитися, що вона вдома. Будемо сподіватися, що вона і пізніше нікуди не піде.

Я вимкнув телевізор і підвівся.

Після десятихвилинних пошуків я знайшов два пістолети: один у шафці у ванній, інший було запхано за телевізор. Я вибрав другий — чорний маленький — і пішов на кухню, відсунув шухлядку, дістав дві коробки, одну з бойовими патронами, іншу з написом «blanks», вставив у магазин бойові, зарядив пістолет і поставив на запобіжник. Я заткнув пістолет за пояс штанів, як це робив Клас Грааф. Пішов у ванну і поклав перший пістолет на місце. Зачинивши шафку, я продовжував роздивлятися себе у дзеркалі. Обличчя красивої форми і чітких обрисів, брутальна голизна голови, яскравий, майже гарячковий блиск очей і рот — безвільний, але рішучий, мовчазний, але красномовний.

Незалежно від того, де я прокинуся завтра, на моїй совісті буде вбивство. Навмисне вбивство.

19. Навмисне вбивство

Ти йдеш своєю вулицею. Стоїш у вечірніх сутінках під деревами і дивишся на власний будинок, на світло у вікнах, на силует, що майнув за фіранкою, — можливо, силует твоєї дружини. Сусід на вечірній прогулянці зі своїм сетером проходить повз, дивиться на тебе і бачить чужинця на вулиці, де більшість мешканців знають одне одного. Сусід насторожився, і сетер негучно гарчить, обидва відчувають, що ти терпіти не можеш собак. Бо тварини і люди об’єднуються проти сторонніх, які вдираються сюди, на цей схил, в їхню фортецю, що висить над містом з його метушнею і безглуздою, випадковою сумішшю інтересів і цілей. Тут, на пагорбі, вони хочуть лише, щоб усе йшло, як іде, бо все йде добре і нема причин заново здавати колоду. Ні ж бо, нехай тузи й королі лишаються у тих самих руках, що й тепер, невпевненість шкодить інвестиційному клімату, жорсткі рамкові умови гарантують високу продуктивність праці, яка, у свою чергу, корисна для всіх. Треба спершу щось створити, аби було що ділити.

Дивна річ: найбільшим консерватором, якого я зустрічав у житті, був шофер, що возив людей, які отримували вчетверо більше, ніж він сам, і розмовляли з ним із тією пихатою зневагою, яку може передати лише найвитонченіша ввічливість.

Батько якось сказав, що коли я стану соціалістом, то щоб і духу мого в його домі не було, і матері це теж стосувалося. Узагалі-то він був тоді не надто тверезий, але тим більше підстав вірити, що він не кривив душею. Він, до речі, вважав, що в індійській кастовій системі щось є, і коли вже за волею Бога ми народилися у своїй верстві, то наш нещасливий обов’язок — прожити своє недолуге життя саме в ній. Або, як відповідає дзвонар, коли пробст Сигізмунд пропонує йому перейти на «ти»: «Дзвонар — це дзвонар, а пробст — це пробст».[37]

Тому моїм бунтом — бунтом сина шофера — стала вища освіта, шлюб із донькою капіталіста, костюми від Фернера Якобсена і будинок у Воксенколлені. Але удар не влучив у ціль. Батькові вистачило нахабства пробачити мені й лицемірства, аби зобразити, що він пишається мною. І я знав, ридаючи на похороні, як дитина, що плачу не від туги за мамою, а від лютого гніву на батька.

Сетера і сусіда (що найцікавіше, я вже не пам’ятав, як його звуть) поглинула темрява, і я перетнув дорогу. На вулиці не було чужих машин, і притулившись обличчям до віконечка гаража, я побачив, що там теж порожньо.

Я квапливо ковзнув у вогку густу темряву саду і встав