Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Дитина – це любов, що стала зримою.

Новаліс

Іванка. 2018 рік

- Негайно готуйте операційну, будемо проводити кесарів розтин!

Василь Степанович нервово наказував медсестрам і санітаркам пришвидшувати дії. Через туман болю я бачила, як всі довкола бігають, потім мене поклали на каталку і повезли довгим коридором до операційної. Все довкола відбувалось у сповільненому режимі, а голоси відлунювались, звучали здалеку. Я не зовсім розуміла, що сталось, адже пологи починались нормально. Потім прийшов нестерпний біль і в голові почало паморочитись. Я втратила над собою контроль і вже не могла правильно поводитись.

Поки мене готували до операції, Василь Степанович нахилився до мого обличчя і впевнено сказав:

- Все буде добре, засинай!..

До тями я повернулась від незрозумілого болю внизу живота. Він наче приглушений, та все одно чітко відчувався. Перед очима все пливло і здавалось, що стеля впаде на голову. Стулила важкі повіки і знову поринула у безпам’ятство. Прокинулась від тоненького плачу, повільно підняла тремтячі повіки і повернула голову набік. Перед моїм обличчям лежало крихітне створіннячко, яке завзято плакало і намагалось знайти щось крихітними губами. Я хотіла підняти руку, щоб доторкнутись до дитяти, однак мені не дали її зрушити з місця. Поволі повернулась в інший бік і побачила Василя Степановича, він тримав мене за руку, з якої стирчала голка і система крапельниці.

- Потерпи ще трохи, зараз тільки дивитись можна.

Повернулась знову і побачила, як медсестра вже годує малюка, а той смокче білу суміш із пляшечки і дивиться на мене синіми очима. На головці смішне руде волоссячко, скручене у тоненькі завитки. Мимоволі всміхнулась, мій синочок народився копією своєї мами. У цю мить я зрозуміла свою маму, заради цього клубочка щастя я теж готова померти, і весь біль став мізерним, неважливим.

Синочок заснув за хвилину, крихітний ротик випустив пипку, так і залишившись у розтуленому стані з губками бантиком. Медсестра взяла його на руки і поклала до ліжечка на колесах. Вона тихенько вийшла з палати. Через біль у горлі ледве проковтнула задушливу грудку і промовила хриплим голосом:

- Що сталось?

- Серцебиття плоду почало погіршуватись і ми вчасно помітили відшарування плаценти. Був терміново проведений кесарів розтин і все закінчилось благополучно. Я не міг ризикувати твоєю дитиною, тож вибачай за рубець.

- Дякую Вам за мого хлопчика.

- Я просто виконав свою обіцянку. Відпочивай, мила, я буду поруч.

Поцілував мене у чоло і вийшов із палати.

Через деякий час до палати зайшов Сергій. Він приніс величезний букет квітів, поставив їх на комод у кутку і підійшов до мене. З жалем і страхом дивився, а потім обережно поцілував у щоку. Усміхнувся і підійшов до постелі, він із зачаруванням дивився на синочка, який все ще міцно спав.

- Андрійко, мій синок!

Усмішка зникла з мого обличчя. Ми не обговорювали ім’я до народження і, схоже, Сергій і зараз не думав обговорити зі мною цей момент. Я знала, що батька мого чоловіка звали Андрієм, видно, таке ім’я саме на його честь.

- Ти ж не проти?!

Це було не питання, а констатація факту.

- Не проти.

Я б і так не наважилась озвучити ім’я, яке сама обрала, та й Сергій би ніколи не дозволив. Не годиться називати дитину іменем ворога. Може, він і не знає справжнього імені Русого, та ризикувати я не стала. Зараз треба іншим перейматись, бо скоро на ноги мені не стати.

- Мені виділили окрему палату і найближчими днями я не зможу самотужки дбати про сина, та й про себе теж. Ти можеш залишитись, будь ласка?

- Я мушу повертатись на роботу, і так тут вже пів дня чекаю. Зараз поїду у село і привезу тобі маму, вона і так телефонує кожні десять хвилин. Та й ви тут, жінки, краще з усім впораєтесь.

Краще б я не принижувалась і не просила. Даремно подумала, що син зможе щось змінити і робота піде на другий план хоча б заради нього. Я ж уперше просила подбати про мене, хіба не заслужила кілька днів проти років піклування про нього? Кивнула, погодившись, а Сергій поспішив зникнути за дверима. Через годину мама Оксана вже ставила квіти у вазу, переодягала онука і годувала його. Отримала купу настанов від лікаря і дбала про мене з радістю і подякою за Андрійка. Я дивилась на неї і не могла зрозуміти, як Сергій виріс таким черствим поряд з такою світлою жінкою? Шлюб з її сином поклав між нами досить вагомий бар’єр, бо тепер я не могла ділитись розчаруваннями і переживаннями, пов’язаними з ним. Мама Оксана здогадувалась, що у нас не все так добре, як належить бути, однак не втручалась. Напевно, не могла виділити для себе когось правого, бо ми обоє її діти.

Близько вечора за синочком прийшли, щоб обстежити його. Мама Оксана пішла все проконтролювати, адже не довіряла нікому, боялась, що сплутають, як це колись бувало у пологових. Я б упізнала золотоволосого хлопчика з крижаними очима з мільйона немовлят. Дія знеболювального помалу припинялась, до наступної дози ще година, а мене почали мучити сильні болі в області рубця. Під плечі я попросила підкласти кілька подушок, а положення напівсидячи призвело до тиску на м’язи живота. Спробувала самотужки припуститись, однак пекучий біль різко змусив зупинитись і я застогнала від болю.

- Я допоможу!

До мене підійшов якийсь молодий лікар, він пригорнув мене до себе, вийняв зайві подушки й обережно опустив на ліжко. З-під медичної форми на накачаних грудях виднілось велике татуювання у вигляді вискаленого і моторошного вовка. Гінекологічне і пологове відділення є на одному поверсі, ми досить часто співпрацюємо, тому більшість лікарів мені знайомі, а цього я бачила вперше. Та й запах дорогого одеколону ніяк не вписувався у образ простого лікаря.

- Дякую!

Я підняла очі до обличчя чоловіка і затерпла від здивування. Він помітив мою реакцію і трохи відійшов, підправив форму на собі і взяв до рук якусь папку, яка лежала біля моїх ніг.

- Привіт, Іванко!