Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

- Привіт... м-м...

- Лютий!

Кивнула, все ще дивлячись здивованим поглядом. Навіщо він переодягнувся у лікарську форму і прокрався до мене?

- Не хвилюйся, ніхто не дізнається, що я тут був. Руслан доручив мені після того, як піде, принести ці документи.

Простягнув мені товсту чорну папку. Коли оглянув руку з крапельницею і мій знесилений вигляд, назад забрав. А в мене все тіло заніміло від почутого: «після того, як піде...» Я ж щиро вірила, що все ще можна виправити і вони знайдуть правильне лікування. Їм же під силу найкращі клініки світу.

- Де залишити?

- Що з Русланом?

Раптом сильний і вольовий чоловік відвів погляд убік. З важкістю у голосі відповів:

- Його більше нема! Я поставлю документи тут, - заховав папку у комод біля мого ліжка, - там є мій номер, можеш телефонувати у будь-який час, якщо виникнуть проблеми. Мені вже час, щоб ніхто не помітив. Одужуй і вітаю з народженням сина!

- Дя-ку-ю!

Чоловік обережно виглянув за двері, озирнувся по боках і поспіхом вийшов із палати. Я ж пережила наново купу страждань, боліти почав геть інший рубець – той, що називала «діамантовим». Хіба могло все так закінчитись? Так безжалісно і жахливо.

Згодом навідався радісний Сергій, який махав перед моїми очима статтею з газети про смерть молодого мільйонера від лейкемії. У мені з’явились нотки ненависті до власного чоловіка, бо тепер він світився від щастя, і смерть суперника для нього стала кращою за народження власної дитини. З нами залишитись в нього не знайшлось часу, а щоб принести такі новини – його вистачило. Цього вечора я вперше захотіла, щоб Андрійко не мав у собі генів від Сергія – жорстокого і чужого для мене чоловіка. Доки з моїх очей ллються ріки сліз, він з посмішкою на обличчі втоптує їх у землю ногами, змішуючи з брудом. Від моєї реакції в нього зник настрій.

- Ти чого плачеш? Невже пожаліла нашого ворога?

- Твого ворога, Сергію! Твого. У мене немає ворогів, тим більше серед загиблих.

- А хто в тебе є?

- Чоловік, який радіє смерті іншої людини, коли його дитина ледь вижила кілька годин тому, а жінка лежить прикута до ліжка після складної порожнинної операції.

Сергій вмить розлютився, ним аж трусити почало, а руки сильно стиснулись у кулаки, аж до побіління пальців. Та він стримався, якщо це можна так назвати. Вилетів з палати, сильно грюкнувши дверима, налякав Андрійка, через що той почав плакати. Мама Оксана взяла онука на руки і намагалась його заколисати і заспокоїти. Підійшла з малюком до мене, а я теж не витримала – розридалась.

- Годі, люба, не плач, ще скільки таких дрібних сварок у вас буде, через кожну не наплачешся. Не плачте ж ви обоє разом.

Я не могла заспокоїтись, хоч плакати мені і дійсно заборонено. Від сильних схлипувань животом різко підкидувало і це завдавало сильного болю. До палати прийшов Василь Степанович і негайно скомандував медсестрам вколоти заспокійливе. За це я була йому безмежно вдячна, бо самотужки не могла пережити жахливу новину.

Нас виписали через тиждень. Я досі почувалась слабкою, кожен крок віддавав болем унизу живота. Однак змогла навчилась пристосовуватись і брати синочка на руки, щоб годувати грудним молоком, якого, на щастя, було вдосталь. Я обожнювала цей ритуал, коли перебувала так близько до Андрійка, гладила його ріденьке золоте волоссячко і почувалась найщасливішою на світі. У такі миті зникало все довкола: і думки, і спогади, й інші почуття.

Вже вдома, коли мама Оксана поїхала додому у село на цілий день, я обережно прокралась до валізи і знайшла на дні ту саму чорну папку. Взяла її до рук і понесла до ліжка, обережно на нього опустилась, щоб не шуміти і не розбудити синочка, який дуже чуйно спить. Із тремтінням у пальцях відкрила її, щоб всередині знайти меншу папку з викарбованим знаком мого шраму. Дрібні візерунки зробили цю форму неймовірно витонченою і красивою. Всередині папки були документи на величезний і дуже дороговартісний дім, на ім’я Лисенко Іванни Євгенівни. План будинку величезний, там безліч кімнат. Та найбільше вразило не це, а фасад будинку, на якому теж викарбований величезний знак шраму. Перед будинком була клумба з червоних троянд, оточених вічно-зеленими кущами, тієї ж форми. У шоковому стані зі страхом закрила папку. Під нею була записка з номером Лютого, а ще конверт із написом: «Іванці».

Я відклала папку вбік і взяла конверт у руки. Обережно його відкрила і вийняла листа, на покривало випав красивий вирізьблений мереживом ключ. Поки ковзала очима по словах, із них крапали сльози, які залишались мокрими слідами на папері.

«Я вирішив подарувати тобі останній подарунок. Довго думав над ним, щоб знайти щось гідне коханої жінки. Так нічого не знайшовши, створив за власним ескізом. Цей будинок – твоя опора і гарантія, якщо виникнуть труднощі. Я щиро вдячний тобі, що з’явилась у такий потрібний момент і допомогла знайти справжні цінності, які я роками не міг віднайти. Мені не судилось прожити з тобою щасливе життя, однак ти змогла прикрасити останні дні. Я не мав права померти, поки будувався дім, і зараз він вже повністю готовий і гідний твого діамантового погляду. Сподіваюсь, мої останні вчинки зможуть залишити світлий слід у твоїй пам’яті».

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно