Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

Гаранджа знову замислився про те, що відбувається зараз у ментівці. За ним, ясна річ, уже полюють. Якщо припуститися ще хоч однієї маленької помилки, його відразу спіймають. А тоді суд і довгі роки за ґратами. Від цієї думки Віталія кинуло в жар.

Він більше не міг залишатися в ліжку. Тихесенько витяг свою руку з-під плеча Ніни й підвівся. Підійшов до вікна, трохи розсунув фіранки і подивився, що відбувається на вулиці. Сонце гріло вже доволі сильно. Нечисленні перехожі поспішали на роботу. Магазини були ще зачинені. Якийсь старий штовхав візок з цілою горою складених картонних коробок. Гаранджа подивився в бік будинку, де була квартира пані Назарук. Там, біля підворіття, тупцював мент. А трохи далі, біля дороги, стояла машина з радіоантеною, що, як Божий перст, була спрямована в блакитне небо.

Від одного вигляду правоохоронця і міліцейської машини у Віталія зник сон. Він продовжував стояти нерухомо, не зводячи очей з вулиці. І машина, і мент були для нього символом власної загибелі.

— Віталію! Що трапилося з твоєю рукою?

Він обернувся, Ніна скинула з себе ковдру і, неприкрита, лежала на простирадлі. Юнка виглядала так привабливо, що в Гаранджі швидше зануртувала кров.

— Моя рука? А що таке? Все нормально.

Він підійшов до неї.

— А ось, подивися, — Ніна вказала на три глибокі подряпини, ті самі, які залишила Жанна Задорожна.

— А, це! — протяг Віталій. — Нічого особливого. Я просто подряпався об цвях.

— Тобі боляче?

Гаранджі було приємно, що Ніна так про нього піклується.

— Ні, уже все гаразд.

Віталій нахилився і поцілував її, а юнка зітхнула, обійняла його, притягла до себе.

— Любий, милий мій Віталію.

Жодна людина ще не розмовляла з ним так щиро, як вона зараз. І він відчув, що розчулився. «Що ж, — подумав Віталій, — принаймні один плюс у всій цій пригоді є — я став по-новому відчувати буденні речі».

Годинник показував восьму ранку, коли Гаранджа знову прокинувся, Ніни поруч не було, і це його збентежило. Де вона? Невже за ним прийшли менти? У паніці Віталій підхопився і кинувся до свого одягу.

І цієї миті з’явилася зі сніданком Ніна. Вона посміхалася, але посмішка миттю зійшла з дівочого обличчя, коли та побачила його бліде, збентежене обличчя.

— Що трапилося, Віталію?

Він опанував себе.

— Знаєш, я прокинувся, бачу, тебе немає… Чому ти пішла? — Гаранджа натягнув штани. — Сніданок? Це просто чудово. Я голодний, наче звір. Це господиня нам прислала?

Вона подивилася на нього зі здивуванням, кивнула, потім поставила тацю на стіл. Грінки, масло, сир і кава — чи може бути щось смачніше? Вони сіли поруч на ліжку й почали снідати.

Раптом Ніна спитала:

— Віталію, а чим ти взагалі займаєшся в житті? Ти нічого про себе не розповідав, окрім того, що твоя робота якось пов’язана з кіно.

— Я відповідаю за зв’язки з пресою, — відповів Гаранджа. — Нічого особливого.

— А сьогодні вранці тобі не треба на роботу?

— Ні, я вже тут усе закінчив. Тепер можу відпочити. А потім доведеться їхати до Венеції.

— Ти повернешся, Віталію? — запитала юнка, доливаючи у його чашку ще кави.

— Не знаю. А хочеш поїхати до Венеції зі мною?

Ніна подивилася на нього, широко розплющивши свої прекрасні блакитні очі.

— До Венеції? — вона похитала головою. — Мені дуже хотілося б, але це, на жаль, неможливо.

— Але ми одружимося, — вигукнув він, знаючи, що цього ніколи не буде.

Ніна посміхнулася, поклала руку йому на плече:

— То й що? Мої батьки старенькі. Я не можу їх покинути. Поки вони живі, я залишатимусь з ними.

— Ти занапастиш себе, — дорікнув Віталій. — Що буде з тобою, коли їх не стане? Та я ж ненадовго заберу тебе звідси.

— Давай не будемо обговорювати цю тему. Краще скажи, що збираєшся робити сьогодні вранці? Я буду зайнята до третьої. А потім ми можемо піти на пляж або ще кудись.

— Я залишуся тут, — сказав Гаранджа. — Страшенно втомився.

— Звичайно, залишайся, якщо хочеш і якщо хазяйка дозволить. Але хіба не краще повалятися на пляжі?

— Ой, уже набридло це сонце. А тут мені дуже подобається, — Віталій посміхнувся їй, допив каву і знову вмостився на ліжку. — Ми маємо кілька днів, аби побути разом, Ніно. Нам буде добре вдвох. Чи не так?

Вона ніжно провела рукою по його щоці:

— Я піду, а ти ще трохи поспи.

— А кав’ярня вже відчинена?

— Ні, вона почне працювати тільки о десятій.

Ніна нахилилася, поцілувала його, взяла тацю й вийшла з кімнати.

— Скажи Алевтині, що я пізніше розрахуюсь, — гукнув услід Гаранджа, а тоді відкинувся на подушки, підклавши руки під голову.

Раптом Віталій почув голоси внизу. Це його стурбувало. Менти? Він підійшов до вікна, подивився. Міліціонер досі стояв біля будинку, де знайшли Калача, а машина з антеною вже поїхала. Відійшовши від вікна, він перетнув кімнату, прочинив двері. Руку опустив у кишеню, де лежав ніж. Знизу доносився притишений чоловічий голос, який щось пояснював Алевтині й Ніні. Але Гаранджа не міг розібрати, про що йдеться.

Дуже тихо він вийшов з кімнати і, звісившись через бильця, подивився вниз. Але побачив тільки стрункі Алевтинині ноги, її співрозмовник був поза полем його зору.

— Це убивство, — промовив чоловічий голос. — Тут немає жодних сумнівів. Я щойно розмовляв з ментом. Там, біля підворіття, залишили пост. Він стверджує, що це лише наївна спроба представити вбивство як самогубство.

Гаранджа нахилився ще більше вперед, щоб чути все, що каже цей чоловік.

— А ще оперативник сказав, що вбивця десь бродить вулицями. Вони вже знають, хто це. Тому будь обережна з відвідувачами.

Алевтина засміялася.

— Я не з полохливих, та й він навряд чи повернеться в цей район, — сказала вона.

— Ти помиляєшся. Убивці часто повертаються на місце злочину. Але, з другого боку, тобі справді нема чого хвилюватися. Ми приглянемо за твоєю кав’ярнею. А мені треба йти. Сьогодні знову купа роботи. Ну, добре, бувай.

Алевтина теж зникла з поля зору Гаранджи. Він чув, як двері кав’ярні зачинилися і в замку повернувся ключ.

«Виходить, менти впевнені, що Калач не покінчив життя самогубством, — подумав Гаранджа. — Так, вони не дурні. Важко буде їх обвести навколо пальця».

Віталій безшумно спустився вниз і зайшов у бар. Ніна сиділа за столом спиною до нього, перед нею лежала газета. Він мовчки дивився на неї, але дівчина, відчувши, що хтось стоїть позаду, озирнулася. Господині ніде не було.

— Міліція розшукала того чоловіка, про якого вони вчора запитували. Його звуть Геннадій Калач, — сказала Ніна. — і