Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

Серед тиші, що запанувала довкіл, особливо добре чути було тяжкий тупіт ніг. Хтось біг сюди. Це Скорохід, зачувши крик старого, кинувся до зачиненої ще кав’ярні, гукнувши напарнику, щоб викликав Дементія. На ходу він витягав табельний пістолет.

Ці звуки наче пробудили Гаранджу. Він зрозумів: почався відлік останніх секунд — і кинувся до Ніни. Але нажахана дівчина з останніх сил доскочила до дверей, обминула розпластане тіло Алевтини і вивалилася на вулицю. Вона дико кричала. Гаранджа кинувся слідом, не тямлячи себе. Дівчина зненацька впала посеред мостової. І цією миті пролунали постріли. Ніна лежала, закриваючи голову руками, але минали секунди, і ніхто на неї не нападав. Вона обережно підвела голову. За кілька кроків від неї простягся, незграбно підвернувши ногу, Гаранджа. Якийсь час Ніна безтямно дивилася на мертве тіло, і раптом зрозумівши, що для неї все закінчилося, дівчина втратила свідомість.

Заверещали гальма. Неподалік зупинилася міліцейська машина. Звідти вискочили Микола Дементій і Авенір Дейкало, майор кинувся до дівчини і підняв її на руки.

— «Швидку» мерщій, — гукнув він. І додав: — Візьміть її.

Міліціонери у цей час намагалася стримати натовп, який швидко збирався на вулиці.

У кав’ярні Дементій блискавично оцінив обстановку, віддав необхідні розпорядження. А потому підсумував.

— От і все. Тепер справа за експертами. А ти, — він звернувся до Дейкала, — іди писати свою сенсаційну статтю.

Проте Дейкало зосереджено розмірковував.

— Тобі щось не до вподоби? — уїдливо спитав Дементій.

Він розумів: тепер на нього накинеться преса з обвинуваченнями у перевищені повноважень. Йому і самому не подобалося, що головний підозрюваний мертвий.

— Та ні, — похитав головою Авенір. — Розумієш, тут усе зрозуміло.

— А де незрозуміло?

— Але ж Маргарита казала, що Гаранджа лише приспав дівчину…

— Вона могла у це щиро вірити, бо так їй сказав коханець.

— Можливо, але відбитки пальців на монеті… — не погоджувався Авенір.

Дементій скипів:

— Слухай, давай, мотай звідси. Я вже не маю сил слухати твої дурниці. Та я й сам зараз їду у відділок, а там мені радники не потрібні.

Він різко повернувся і попрямував до машини.

Дейкалу нічого не залишалося, як попрощатися.

* * *

Однак наступного дня із самого ранку Дейкало стовбичив під кабінетом Дементія. Микола прийшов трохи пізніше, ніж зазвичай. Він піднімався сходами, а з усіх боків його вітали колеги зі і швидким розкриттям справи. Але ось він побачив Авеніра і скривився.

— Прийшов мені настрій псувати? — спитав він замість «здрастуй».

— Навіщо ж псувати? — розсудливо сказав Дейкало.

— А що ж тоді тут тобі треба?

Дейкало почухав потилицю.

— Ну, скажімо, уточнити деякі деталі для статті. Це вже можна друкувати?

— Можна, можна, — добродушно посміхнувся Дементій. — Ходімо краще на пиво, і я там тобі все розповім. Але я ж тебе, друже, добре знаю. Щось тебе чіпляє. Еге ж?

Друзі вийшли з відділку і подалися до піцерії «Челентано». Там вони були завсідниками.

Коли їм принесли піцу і пиво, Дементій знову спитав Авеніра:

— То що не так?

— Відбитки на монеті, — щиро зізнався Дейкало. — Я не можу збагнути, як вони туди потрапили. Або як туди потрапила саме ця монета. Крім того, я зранку навів деякі довідки. Виявляється, Дзюбенко мав зв’язок з Жанною Задорожною. Вони навіть деякий час жили разом. Можливо, між ними були якісь порахунки? Та й Гімпель казав, що в номері Дзюбенка були Жаннині відбитки пальців.

— Але старі, — зауважив Дементій. — Та ні, так не буває, щоб було аж два вбивці.

— А ти подумай! Якщо Маргарита каже правду і Гаранджа не вбивав Жанну, а лише приспав її, тоді, виходить, Дзюбенко скористався нагодою і позбувся свого старого зв’язку, підставивши Гаранджу. А той, загнаний у глухий кут, щоб якось виплутатися, скоїв інші вбивства. Адже його участь у вбивстві Калача, господарки кав’ярні та її чоловіка не викликає сумнівів. Правда ж?

— Не викликає, — похитав головою майор, розглядаючи свій шматок піци. — Але мотиву немає.

— Немає чи ми не знаємо?

Майор узяв свій кухоль, вихилив одним духом, а потім зізнався:

— Не знаємо.

— Тоді, може, варто допитати самого Дзюбенка? Що він про це скаже? Адже Жанна кілька років тому жила саме у Харкові, а лише згодом переїхала до Сімферополя. Дзюбенко мав можливість підкласти монету в цоколь лампи. І жив з ним на одному поверсі, тож його поява там не викликала питань.

— А як же намистина у номері Дзюбенка з відбитками Гаранджи?

— А дуже просто: обоє рябоє. Дзюбенко намагався підставити Гаранджу, а той — Дзюбенка.

— А навіщо йому було робити коротке замикання?

— Я думаю, він постійно стежив за Гаранджою, щоб бути в курсі справ. І монету підклав, щоб заплутати справу ще більше. Вигравав у часі.

— У часі… — протягнув Дементій. — У часі виграти… Але тоді, виходить, треба поквапитися і знайти цього добродія.

Дейкало знизав плечима:

— Це вже твої прерогативи.

Дементій набрав на мобільнику номер свого відділка і наказав привезти телережисера Дзюбенка на допит.

Проте коли менти приїхали до готелю, виявилося, що харків’янин повернувся додому, не дочекавшись закінчення кінофестивалю.

Та це вже було справою нескладною. Колеги з харківського карного розшуку за кілька годин злапали його на квартирі, коли він збирався на вокзал, щоб виїхати до однієї з сусідніх країн. І вже ввечері Дзюбенко зізнався у скоєнні вбивства Жанни Задорожної, яку задушив у номері Віталія Гаранджи. У нього знайшли також Жаннин заповіт, яким вона заповідала йому свою квартиру у Сімферополі. Справжність документа була встановлена експертизою.

На що Дейкало, святкуючи з Русею свою чергову перемогу, зауважив:

— Ось так усе звелося до банального вбивства через гроші. А ти кажеш: митці, митці. Ось вони, твої митці.