Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

— Ой, та ви що! — замахала на них руками Алевтина. — Я вже й закінчила. Тепер залишилось перетерти склянки. А ви, може, чогось випити хочете? Так я вам зараз принесу.

Гаранджа ствердно кивнув:

— Пляшку доброго червоного вина.

— А я поки склянки перетру, — радісно вигукнула Ніна.

Віталій теж узяв рушник:

— Ми удвох справимося швидше.

Господиня вийшла до бару по пляшку.

Щойно вони залишилися самі, Гаранджа поставив склянку, яку витирав, кинув рушник, підійшов до Ніни. Вона, посміхаючись, дивилася на нього.

— Я ніколи не зустрічав такої дівчини, як ти. Досі всі вони нічого для мене не означали, але ти… — таке він казав багатьом жінкам. Ці слова небагато важили для нього.

Юнка вперлася йому в груди, намагаючись відсунути:

— Віталію, нам, напевно, не варто цього робити.

— Ти кажеш так, бо всі так кажуть. А насправді ти так не думаєш.

Вона кивнула:

— Маєш рацію. Я зовсім так не думаю.

Ніна опустила руки і дозволила обійняти себе. Дівчина пригорнулася до нього, серце її швидко-швидко забилося. Гаранджа подумав, що потрапив у надзвичайно приємну ситуацію. «Чому я був досі таким дурнем? Може, молоденькі дівчатка якраз для мене? А я завжди захоплювався старшими жінками — з них є що взяти. Але, виявляється, дівчиська  — це теж приємно. Впевнений, вона буде мені віддана не менше, ніж Маргарита».

Він легенько торкнувся її губ губами, але дівчина несподівано відповіла на поцілунок так жагуче, що в нього скипіла кров. Вони стояли, міцно обійнявшись. Пальці Ніни лагідно пестили його шию, перебирали волосся. Потім раптом вона різко відсунулася від нього, вивернулася, з зусиллям переводячи подих.

— Віталію, будь ласка, не треба.

Кілька секунд він стояв нерухомо, потім тихо спитав:

— Чому? Тобі ж подобається. А я кохаю тебе.

Ці слова пролунали для нього дуже буденно. Адже кожен герой у всіх фільмах обов’язково рано чи пізно казав: «Я кохаю тебе». Це був дешевий стилізований жаргон комерційного кінематографа.

Юнка дивилася на нього через плече, напівобернувшись.

— Я так мало знаю тебе, — сказала вона. — І не можу зрозуміти, чому я відчуваю до тебе те, що відчуваю. Ми провели разом усього кілька годин, а ти уже говориш про кохання.

— Я розумію, — і Віталій безпорадно підніс руки. — Для мене все інакше. Я був самотнім усе своє життя. Але ось зустрів тебе, то більше так не почуваюся.

Вона повернулася до нього й посміхнулася.

— Облишмо все це, — сказала вона, показуючи на невитерті склянки і чашки.

Віталій був у захопленні: як яскраво палають дівочі очі, як високо здіймаються груди. Тут увійшла Алевтина, несучи відкорковану пляшку.

— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату, — сказала вона.

Гаранджа вийшов із кухні в напівтемне приміщення бару й підняв залишений на підлозі наплічник.

Алевтина, ввімкнувши світло в коридорі, щоб він міг зорієнтувався, чекала молодят на сходах. Віталій запримітив у Ніниних очах новий вираз. Безсумнівно, він знав, що трапиться далі, але почувався непевно і рухався якось нерішуче. У його житті секс завжди був спортом і засобом досягнення мети. Він знав, що кожна жінка буде щаслива, якщо він поманить її, його рідко цікавили їхні почуття, а тепер ось несподівано зрозумів, що Ніна готова покохати його. Це було незвично, і Віталій Гаранджа захвилювався, відчув, що це може зруйнувати його плани. Він уже ладен був втекти, та сьогодні чкурнути було нікуди. Тож змушений був залишитися. І тепер чоловіка не полишала впевненість, що міліція рано чи пізно знайде його.

— Це тут, нагорі, — сказала Алевтина й почала підніматися по сходах. Ніна несміливо крокувала позад неї.

Гаранджа хвильку дивився на дівчину знизу, розглядаючи її фігуру, щільно обтягнуту джинсами. А потім, піднявши наплічник, теж рушив за жінками нагору.

Господиня ввімкнула світло в кімнаті й посміхнулася молодятам.

— Кімната не надто велика, зате тут зручне ліжко.

Гаранджа озирнувся: ліжко, невеликий килим, шафа, картина із зображенням київського порту…

— Тут супер, — сказав він. — Тут просто чудово. Я й уявити не міг чогось кращого.

— Тоді на добраніч, — вдоволено посміхнулася Алевтина і вийшла.

Гаранджа жбурнув наплічник на ліжко і повернувся до дівчини. Молоді люди довго дивилися одне на одного. Потім Ніна, яка досі стояла на порозі, пройшла в кімнату, зачинивши за собою двері.

— Віталію, я знаю, що не повинна так поводитися, але не можу інакше. Я тебе дуже люблю. І ти будь зі мною лагідним.

— Лагідним? Ну, звичайно.

Він обійняв її і пригорнув до себе.

— Ти не повинна боятися мене, Ніно, ніколи, ніколи. Чуєш? Ти — найдорожче, що є в моєму житті.

* * *

Гаряче сонячне проміння, проникаючи крізь фіранки, розбудило Віталія. Він розплющив очі — кімната була незнайома. Зі сну ніяк не вдавалося второпати, де знаходиться. І лише побачивши поруч сплячу Ніну, заспокоївся. Він лежав дуже тихо, дивився в стелю, прислухався до різних звуків на вулиці. Потім потягся по годинник, який лежав на столику біля ліжка, той показував двадцять п’ять хвилин по шостій.

Віталій підвівся на лікті й почав уважно розглядати Ніну, а та, немов відчувши це, ворухнулася і провела рукою по його оголеним грудям.

Міліція напевно вважає, що саме він убив Жанну Задорожну. Його розшукують, і фотографії, скоріш за все, вже опубліковані в ранкових газетах. Та й по телебаченню, мабуть, показали його фотомармизку. Він обійняв Ніну, присунув її до себе й замислився, що йому тепер робити. Імовірно, найкраще залишитися тут. Нікуди не виходити з цієї кімнати, перечекати, поки ментам набриднуть пошуки. Тут він буде в безпеці. А потім якось зуміє-таки вислизнути з міста. Згодом треба продумати, де переховуватися далі. Так, але Ніна може побачити його фото у газетах чи по телебаченню. Як вона відреагує на це? Без її допомоги, мабуть, не вдасться виїхати з міста. Залишається ще Маргарита, але вона, напевно, «під ковпаком» у ментів і навряд чи зможе чимось допомогти. Не викаже його — уже добре.

Віталій повернув голову і знову подивився на Ніну. Дівчина розплющила очі й сонно посміхнулася йому.

— Котра година, любий? — запитала вона.

— Пів на сьому.

— Можемо не вставати до дев’ятої, — прошепотіла дівчина, торкнувшись губами його шиї. — Поспи ще. Мені ніколи не було так добре.

Гаранджа, як і раніше, лежав, не рухаючись, продовжуючи міцно обіймати її. За кілька хвилин почув рівний, легкий дівочий подих — вона знову заснула. «Мені ніколи не було так добре», — Віталій повторив її слова і раптом відчув зовсім нові почуття — докори сумління. Несподівано йому стало шкода втягувати Ніну в свої