Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

— А як ви спілкуєтеся з людьми на відстані?

— Ніяк, вони самі мене відвідують.

Корсо пропустив повз вуха його слова — хай собі вихваляється. Натомість запримітив серед шкіців, світлин і гравюр, що прикрашали стіну над стійкою, репродукцію трьох Pinturas rojas. Справді, надто вже просто.

Собєскі, що стояв і посьорбував вино, перехопив погляд Корсо.

— Вам подобається Ґойя? El pintor diablo![59] Непоганий, але я кращий від нього. Тобто з погляду техніки виконання.

Таке комічне вихваляння цілком пасувало до богемної сорочки й ранішнього келиха шампанського.

— Ніна Віс, Міс Вельвет — ви знайомі з ними? Насправді їх звали Софі Серейс та Елен Десмора.

— Не глузуйте з мене, прошу пана.

— Ви їх знали? Так чи ні?

Собєскі поставив келих, почухав голову й почимчикував уздовж стійки, клацаючи берцями по бетонній долівці. На світлинах, які раніше бачив Корсо, його вразило міцне тіло художника, вже геть не молодого; але той мав значно меншу статуру. Він виявився невисоким, лише метр сімдесят заввишки, здавався набагато меншим в об’ємі, але у вирізі сорочки, мов тугі струни, випиналися м’язи. Корсо він нагадував сіру ярмаркову мавпочку.

— Я був знайомий з Елен Десмора: вона продавала мені траву. Гарне в неї було обличчя, тіло. Я часто її писав.

— Ви приходили до неї у «Сквонк»?

— Раз у раз, авжеж. Стриптизерки — чи не найулюбленіші мої моделі.

Корсо згадав про блокнот з ескізами, який знайшов у льосі. Пізніше.

— Саме тоді ви познайомилися з Ніною Віс?

— Точно.

— І стали коханцем як першої, так і другої?

Собєскі знову підняв келих і відпив ще один великий ковток.

— Ба більше: одночасно.

— Одночасно?

— Ми навіть звикли бачитися втрьох.

— Ви їм платили?

— Не завжди. Але вони охоче брали гроші. Ми ловили кайф. Трохи розважалися в ліжку. Відтак я їх малював… Ми засинали втрьох, наче діти. Можу навіть показати шкіци, якщо бажаєте. Я все старанно зберігаю. — На його обличчі знову промайнула колюча, дещо здивована усмішка. — Я тепер популярний, і вони коштують купу бабла!

Софі та Елен, сестри по духу, сироти, що тримали в суворій таємниці свою дружбу, так і не змогли створити нормальні інтимні стосунки з чоловіками, опинилися, врешті-решт, у ліжку зголоднілого волоцюги.

— Даруйте, що цікавлюся вашим особистим життям, але як саме ви розважалися?

— Звісно, я вам розповім! Адже ви по це сюди прийшли, чи не так?

Корсо промовчав: чекав на відповідь.

— Часом ми бавилися в садо-мазо, але здебільшого все закінчувалося «пегінгом».

— Не розумію, про що ви говорите.

— Розпитайтеся.

Барбі, опустивши очі, стиха прошепотіла йому на вухо:

— Потім поясню.

Корсо коротко, по-військовому, кивнув, а тоді помітив, що стоїть наввипинки. Коп не міг збагнути, чи поведінка Собєскі його бентежить, чи він просто заздрить його невимушеності.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Мабуть… зо три тижні тому.

— Не звірялися із записами?

Собєскі через силу усміхнувся.

— Точніше двадцять два дні тому. Простіше віддати вам записник: дізнаєтеся, чим я живу та дихаю.

Корсо вразила така відвертість, але так легко не побачити лісу за деревами.

— Ви знали про те, що Ніна бавилася в садо-мазо в інтернеті?

— Звичайно. — Вдав, що тремтить усім тілом. — Я дотепер здригаюся, щойно пригадую, як вона запихала всілякі штуковини до піхви…

— Елен зізнавалася, що спить із трупами?

— Жодна з них не мала від мене таємниць.

— Либонь, їхні забави геть не дивують вас.

— У тюрмі мене ґвалтували сотні разів. Ви навіть уявити собі не можете, що мені там лише не запихали до дупи. А ще я бачив, як хлопцям перерізали горлянку в той час, як вони відсмоктували власного вбивцю. Однак дивно, що все це в тюрмах дозволяють учиняти над дорослими людьми без їхньої згоди… Натомість я вважаю, що повнолітня досвідчена шльондра може робити в мережі чи в морзі все, що їй заманеться…

— Прошу трохи поваги до померлих.

— У моїх устах слово «шльондра» — зовсім не лайка.

Корсо знаком передав естафету Барбі, бо вже втомився від блазня.

— Вас, здається, не надто приголомшила смерть ваших… подруг.

— Чи вас обходять мої почуття?

Корсо зауважив, що художнику бракує зубів. Як Софі та Елен могли спати з таким Ґолумом, що за радість в цьому знаходили? Ще один різновид збочення, мабуть…

— Які у вас були стосунки з потерпілими?

— Щойно вам розповів.

— Йшлося тільки про інтимні стосунки?

— Хіба є щось краще від них? А може, вип’єте шампанського? — грайливо припрошував Собєскі. — Розслабитеся собі…

— Вас не насторожувало, що дівчата були близькими особами? — докинув Корсо.

— Не тільки я був з ними знайомим.

— Але тільки ви відсиділи сімнадцять років за ґратами за вбивство.

Собєскі розреготався.

— Чекав на це, щойно ви перетнули поріг. Тож моє минуле завжди поруч, га? У ваших бідних поліційних голівоньках закарбувалося, що тепер я навіки винний, бо скоїв злочин? Отже, не маю права стати на шлях очищення?

Корсо навіть не виявив бажання відповісти:

— Злочин, за який вас засудили в 1987 році, має спільні риси з убивствами Софі Серейс та Елен Десмора.

— Вас погано поінформували, коменданте. Якщо я добре втямив, ваш головоріз дещо схиблений на ритуалах. І що ви тут спільного бачите з моєю історією? Коли я вбивав ту бідну дівчину, був геть наширений. Вона мене застукала, отже, я запанікував. Кинувся на неї…

— І зв’язали її білизною.

— Не тою, що була на ній.

— Поясніть.

— Схопив перше, що трапилося під руку! Я був у кімнаті. Висунув шухляду — і прошу.

— Ви прив’язали її одягненою?

— Звичайно. Лише хотів угамувати її. Вона волала, ніби її хто різав. Я вдарив горопаху, щоб замовкла. Надто сильно, гаразд… Але наголошую: я наширявся перед тим.

Корсо треба було справді дочекатися безансонського досьє перед тим, як братися за справу. У пошуках якоїсь зачіпки він оглянув кімнату та вказав на верстатні лещата.

— Для чого вам цей інструмент?

Собєскі повернувся до стійки.

— Який інструмент? Не встигаю за вами, друже… — Корсо тицьнув вказівним пальцем. — Лещата? Слугують для кріплення полотен на рамі.

— Ви самі пораєтеся?

— Я завжди пораюся сам. У тюрмі в мене не було помічників до роботи.

Стефан