Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

на місці. Вони переважно сиділи біля альтанки, спарювалися або танцювали. Коли я дивився на їхні звичайні заняття, мені здавалося, що вони ненормальні.

Острів Кімір Зила виглядав зовсім інакше. Колонія бистринок мала округлу форму, як і в мене, але більше нагадувала військовий табір. Позбавлені отворів бані зовнішнього кола були з’єднані виліпленою з глини стіною, де стояли високі вежі. Крім цього, в таборі було викопано кілька виходів, більшість із яких була завалена камінням. Перед альтанкою знаходився очищений від трави піщаний плац.

Частина тваринок займалася невтомною роботою, але лише деякі шукали їжу. Частина зрізала молоді стебла очерету, але не зелені, придатні до їжі, а жовті, задерев’янілі і вельми тверді. Відрізали рівні шматочки довжиною зо дві долоні і зносили їх на купу перед альтанкою.

Друга частина рудо-коричневих бистринок мого брата — як я помітив, найкрупніші — переважно марширувала перед його альтанкою чіткими квадратами, тримаючи в лапках кийки, і шикуючись у різні бойові порядки. Квадрат, п’ятикутник, «списи» або «бичачі роги». Я не здивувався, оскільки нічого іншого від Кімір Зила й не очікував. Але мене здивувало, що одного разу я побачив посеред плацу невелике багаттячко. Уявлення не мав, як йому вдалося змусити тваринок висікти вогонь. Підозрював, що він порушив заборону і сам його розвів. Біля вогню стояли три його руді бистринки й обгризали навскіс кінчики паличок, а далі легенько їх обпалювали, щоб зробити твердішими.

Це теж було те, чого я від нього очікував, але від цього моменту я щодня спостерігав за ситуацією на обох островах.

Занепокоївся я лише тоді, коли одного разу побачив абсолютно нову сцену. Кімір Зил сидів на стільці, на терасі своєї альтанки, і грав, а всі його звірята — і ті, що зі списами, і ті виснажені, що зазвичай весь час працювали, — стояли перед ним широким півколом. На вільному місці перед альтанкою, як завжди останнім часом, горіло багаття.

Тільки через деякий час я зрозумів, що тваринки не стоять у випадкових групках: «збирачі» збилися в безформну купку посередині, а «солдати» оточували їх, стоячи на задніх лапках із опущеними списами.

Мене це зацікавило, тож я сховав «Око» за пояс куртки і видерся на найвище дерево острова. Звідти, прихований в листі, я мав набагато кращу можливість споглядати те, що відбувалося на острові мого брата.

Кілька бистринок, які виконували роль солдатів, відклали палички й галопом увірвалися в натовп «збирачів», після чого вирвали звідти двох виснажених, переляканих звірят. Ці бистринки, схоже, впали в паніку і спробували втекти всередину кола, але всюди натрапляли на лінію «солдатів» із наставленими на них списами. Коротка мить паніки — і їх загнали у самий центр плацу, як овець, яких заганяють пастуші собаки. Тваринки скупчилися на хвилину, «солдати» відступили, а вихоплені з натовпу «збирачів» залишилися на піску, здригаючись і звиваючись на місці, я сконцентрував погляд і побачив, що вони міцно прив’язані за шию до невеликої палички, що стирчала із землі, скрученим із лика шнурком.

Потім я побачив, що «солдати» підходять і зупиняються біля прив’язаних звірят, які вже перестали смикатися на землі, шарпати лапками шнурки і намагатися їх перегризти. Обидві групи встали на задні лапки, обнюхуючи і смішно рухаючи носами, а Кімір Зил грав, немов божевільний. Потім найбільша бистринка мого брата виступила вперед і раптово встромила спис у живіт прив’язаного звірятка.

Побачивши кров, що бризнула на пісок, я мало не впав з дерева і ледь не випустив «Око». Я був переляканий, але знову наблизив циліндр до обличчя. Я просто не міг повірити в побачене.

А бачив я, що нові й нові звірятка підходили й кололи нещасних створінь списами, поки на піску не залишилися нерухомі тіла зі зліпленим, червоним від крові хутром, яких чергові «солдати» продовжували проштрикувати своїми списами, хоча потреби в тому вже не було.

Зігнані докупи між списами, «збирачі» в паніці пручалися, але ряди «солдат» утримували видимий порядок.

Після різанини «солдати» накинулися на трупи і розірвали їх. Бистринки при цьому виглядали і поводилися, наче зграя щурів. Хвиля іржавих спин бистринок на тому місці, де мить тому ще були їхні побратими, викликали у мене нудоту.

За якусь мить від заколотих і розірваних звірів не лишилося нічого, крім плям крові і двох відкушених голівок, які мій брат наказав насадити на списи на плацу.

Коли я спустився з дерева, голова йшла обертом від емоцій. Спершу я хотів про все розповісти Ременю, але швидко зрозумів, що за логікою Вчителя саме я можу виявитися тим, хто порушив правила гри, а не мій брат. Я вкрав «Око» і підглядав у нього. Тим часом брат лише сидів і грав. Звичайно, він наказав своїм звірятам вдатися до безглуздої жорстокості, але в цьому нас ніхто не обмежував. Нам дали бистринок, острови, корм і сопілки. А далі дозволили робити що завгодно, але впоратися ми мали самі. Якщо мій брат хотів, щоб його звірі проводили безглузді страти, то він мав на це повне право.

Я подивився на своїх власних жовтих звіряток, що бігали по острову і перекидалися в траві, і раптово відчув на душі якусь тінь.

Кількома днями пізніше я прибув на острів раніше і, випивши кухоль теплого горіхового відвару, почав спостерігати за багряним островом. Того дня я побачив дещо нове. А саме, два маленькі човни, ледь видимі в ранковому тумані, що пристали до пляжу і зникли в очереті. Може, це й не були якісь досконалі човни — радше, плоти, що нагадували подвійні зв’язки очерету, щільно стягнуті з обох кінців, але плавали вони досить добре. Я помітив, що на кожному пливли кілька бистринок Кімір Зила. Я не зауважив, як саме вони пливуть, однак вони не дрейфували, віддавшись на волю вітру, а рухалися один за одним у бік якогось проходу в очереті, поки не зникли з моїх очей.

Заінтригований, я видерся на своє дерево і підняв