Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Я вигадував різні речі. Навчив їх робити загородки з плетених хворостинок і ставити їх на мілководді так, аби утворювалися звужені коридори, що закінчувалися округлими басейнами, а потім заганяти туди різних створінь, на кшталт водних комах і мальків.

Не все, що я робив, мало сенс. Одного разу я вирішив розділити їх на групи і роздавати завдання. Одні мали збирати коріння, інші — полювати, треті — займатися молодняком. Але виявилося, що тим самим я вніс в їхнє життя занадто багато мішанини і до того ж відібрав звичайну жвавість. Вони ставали апатичними і виконували мої накази без довіри, поки нарешті не з’ясувалося, що все було зроблено набагато гірше, ніж без моїх наказів.

Так само було і тоді, коли я наказав їм віддавати на склад занадто багато здобичі. Я подумав, що вони зноситимуть всі зерна, плоди і комах мені, а я ділитиму їх по справедливості. В результаті бистринки лише снували полями і пляжами, знаходячи не так вже й багато. Віддавали видобуток, бо через силу сопілки не могли чинити цьому опір, але здобичі було значно менше, ніж раніше. Здавалось, ніби вони вважали, що кількість їжі залежить не від їхніх зусиль, а виключно від моїх примх.

Також я дізнався, що не можу безперестанку віддавати їм накази сопілкою. Їм потрібен час, щоб робити те, що вони хочуть, інакше вони теж ставали апатичними і починали хворіти.

Насправді я постійно хвилювався, чи здатен острів надати їм достатньо їжі. Майстер Звірів згадував, що під час голоду бистринки починають вбивати і пожирати одне одного. Звісно, я не хотів допустити такого. Тому наказав їм збирати корінці і навчив сушити молюсків і комах на камінні. Я знав, що пізніше, коли мине середина літа, знадобляться горіхи і сливи. Раз на кілька днів я отримував кошик із їжею, яку крадькома розкидав в траві і закопував у пісок.

Мені було дуже цікаво, що на своїх островах роблять мої брати. З верхньої платформи своєї альтанки я бачив обидва острови, але лише як скупчення дерев і кущів на озері. Я також бачив прапори, що висіли над дахами далеких альтанок, але більше нічого.

Одного разу я вирушив до Кімнати Сувоїв у Будинку Сталі. Я дуже любив туди ходити. Коли ми вивчали історію, стратегію або політику, нам приносили сувої в Кімнату Роботи, і у кожного з нас там був власний читальний стіл, на якому ми їх розкладали. Однак Кімнату Сувоїв я завжди відвідував сам, коли в мене не було роботи. Я клав на читальний стіл сувої, що описували далекі країни, неймовірні історії про духів і демонів або розповіді про дивних створінь, що живуть у всіх кінцях землі. Я годинами сидів при світлі ламп і потихеньку обертав верхнє кріплення, рухаючи перед очима безперервні стрічки паперу. Однак того дня я помітив там дещо дивне. У Кімнаті Сувоїв були невеликі столики, за якими можна було присісти і відпочити, а також стіл, що дозволяв переглядати великі мапи і картини на полотні і пергаменті. На столі хтось залишив предмет, який, схоже, служив як притиск для особливо великої й норовистої мапи. І був це не просто предмет, а Предмет.

Одна із тих дорогих і рідкісних речей, насичених силою. Цей предмет я знав досить добре, оскільки завжди мріяв мати власний. Це було «Довге Око» — кристал, замкнений в довгому, розміром із долоню, циліндрі з червоного дерева і оправлений в золото. Він дозволяв бачити на відстані, майже на кордоні зору, причому як удень, так і вночі. Досить було поглянути крізь нього на те, що хотілося побачити, і картинка наближалася, ніби той, хто дивився, просто летів до своєї цілі. Предмет відчував, коли людина бажала побачити щось у подробицях. Варто було лиш напружити зір, і картинка наближалася ще сильніше. Вправність дозволяла наближати і віддаляти образи як завгодно, і я ніколи не був настільки дурним, щоб намагатися дістати рукою те, що в «Оці» наближалося до мого обличчя.

Я недовго боровся зі спокусою. Просто вирішив, що коли хтось розпитуватиме про «Око», я негайно його віддам, не вигадуючи казок і не намагаючись брехати. Це заспокоїло мене з двох причин. По-перше, щире визнання провини в чомусь подібному — «Це я розбив вазу. Дуже хотів випробувати свій спис, але знав, що мені не можна виходити в сад. Я хотів лише провести кілька уколів і відразу повісити його на місце. Але… так сталося» — як правило, дозволяло уникнути суворого покарання. По-друге, таким чином я починав вірити, що нічого не краду. Зрештою, я ж лише позичав річ, яку знайшов у власному будинку і яка була мені потрібна.

Я привіз «Око» на острів і почав підглядати за своїми братами. З помосту веранди, з-за прибережних кущів і крізь стіни очерету, навіть з-за протилежного берега озера, заховавшись між скелями і чагарником.

На острові Чагая я побачив засохлі і розкришені залишки бань на березі і нові, великі бані, побудовані навколо його альтанки. Були занадто великі, і я побоювався, що вони заваляться під час першого серйозного дощу. Його плямисто забарвлених бистринок не було видно ніде на острові, лишень на піщаній галявині перед альтанкою, де височіли куполи. Вони не шукали прожитку, майже не виходили на берег, а лише танцювали.

Принаймні так це виглядало. Чагай грав на сопілці, а всі звірята, прикрашені строкатими польовими квітами, топталися на місці і крутилися, стоячи на задніх лапках навколо великої купи корму посередині.

Не думаю, щоб так відбувалося завжди. По-перше, Чагай виплюнув би легені крізь сопілку, а по-друге, бистринки поздихали б від виснаження. Але часто, спостерігаючи за його островом крізь «Око», я бачив саме такі картини. Ще я звернув увагу, що альтанка оповита квітучим плющем, а стіни великих бань прикрашені кольоровими камінцями і блискучими мушлями. Тижні ігор зі своїми звірятами виробили в мені хазяйське сприйняття, тож я дивився на блакитний острів радше критично. Корму день у день ставало дедалі менше, бистринки майже не шукали їжі, а якщо і намагалися, то з’їдали все