Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

«Око». Мій брат сидів у альтанці біля столу і щось ліниво жував. За хвилинку-другу екіпаж його човнів з’явився на плацу. Бистринки кумедно накульгували на трьох лапках, в четвертій тримаючи списи, що лежали на загривках. Виглядали незграбно, але я помітив, що переміщуються вони досить вміло. Однак серед рудих спинок звіряток Кімір Зила я помітив кілька попелястих. Його бистринки гнали між собою сірих звірят, що шкутильгали на двох лапках і несли корм, який висипали на купу, а потім збилися на плацу неспокійною групкою і чекали.

Кімір Зил відставив тацю, зняв ноги зі столу, взяв сопілку, а потім почав грати.

У результаті дві перелякані попелясті бистринки Чагая були заколоті, біля альтанки брата з’явилися дві нові голівки, настромлені на кілочки, а трьох уцілілих погнали на роботи з іншими «збирачами».

Я спустився на землю і довго блукав по своєму острову, занурений у роздуми. Порахував своїх тваринок, і мені здалося, що їх стільки ж, скільки і раніше, хоч я не міг бути впевненим.

Як зумів, я заповз до головної нори і спробував перевірити, чи запасів корму стільки ж, скільки було раніше, перевірив також скромні запаси в кошику в моїй альтанці. Начебто нічого не зменшилося. І все ж я весь час відчував страх.

У Кімір Зила була армія бистринок, озброєних списами, вишколених і навчених убивати. Його звірята також вміли висікати вогонь і мали човни, на яких якимось чином навчилися плавати. Острів Чагая знаходився ближче до його острова, ніж мій, тож я сподівався, що він є кращою ціллю для грабіжницьких набігів, але знав, що це омана. Кімір Зил готувався до війни. Він вважав, що перемога в цій грі полягала не в мудрому правлінні зграєю звіряток. Він, певно, уявляв собі момент, коли на всіх трьох островах майорітимуть його багряні прапори.

Я довгий час ходив островом і роззирався. Знайшов великий повалений стовбур восковниці, вкритий товстою корою, зауважив також оберемок очерету на берегах, а ще знайшов невикористане родовище глини на високому південному березі.

Потім я повернувся в альтанку і витягнув сопілку. Потрібно було скласти для моїх звірів абсолютно нові пісні.

І я відчував, що в мене замало часу.

Спершу я покликав усіх звіряток. Коли вони збіглися, підскакуючи і перекидаючись, перед моїми очима раптом постали сцени страти, які я регулярно бачив на багряному острові.

Спочатку я грав своїм тваринкам пісню жаху. Грав їм про багряний острів і про те, що звідти йде загроза. Про великих, відгодованих рудих тварюк зі списами, що несуть смерть. Я увігнав своїх звіряток в остовпіння, а потім у паніку.

Я їх заспокоїв і зіграв їм пісню про героїзм. Про мужніх, вільних бистринок, які повстають проти ворогів і захищають свій острів. Про жовтий прапор, що розвівається над ними і означає свободу і безпечний дім. Я грав, скільки було сил у грудях, вкладаючи у музику весь гнів і жах, які відчував.

Якийсь час мої бистринки сиділи й слухали, як зачаровані, аж тут я сам під впливом власної гри відчув себе відчайдушним і мужнім. Тоді я наказав їм братися до роботи.

Оголосив, що настав час війни. Розділив їх на групи і вибрав найсильніших звіряток, з яких вирішив зробити основу армії. Решту відправив рубати задерев’янілий очерет, зміцнювати селище і зривати кору зі стовбура восковиці.

Мені здавалося, що час витікає крізь пальці і що Кімір Зил має наді мною серйозну перевагу.

На щастя, з того часу, як нам подарували звіряток, у нас було небагато інших занять, тож ми могли проводити вдосталь часу на островах. Крім того, ми майже не бачилися. Їжу брали окремо, снідали кому де доведеться, а обідали найчастіше на острові.

Кімір Зил присвячував час тренуванню своєї армії, Чагай — сну в альтанці, грі на сітарі і розпиванню пальмового соку, а я — відчайдушній підготовці до оборони свого острова.

Я знав, що не зможу сформувати такої ж армії, як у Кімір Зила, — із вишикуваних у чотирикутники бистринок, озброєних списами в дві долоні довжиною. Така рівносильна битва стала б різаниною з невідомим результатом. Більше того, могло б виявитися, що армія мого брата, яка проводила весь час, навчаючись бою, стратам і нападам на острів Чагая, врешті решт виявиться більш справною.

Мені потрібно було вигадати щось, що дало б моїм звіряткам перевагу.

По-перше, я наказав моїм бистринкам приготувати значно довші піки, мало не в лікоть завдовжки, пристосовані для упору одним кінцем в землю. По-друге, я покладав надію на кору восковиці. Мої тваринки зірвали зі стовбура кілька великих пластів цієї товстої і гнучкої кори. Я мав намір схилити їх до розрізання її на прямокутні шматочки. Вигнуті від природи, вони могли б перетворитися на щити, якщо з тильного боку додати поперечину. Я наказав їм тикати списами в кору, і виявилося, що очерет не може її пробити, а загострений кінчик зісковзує.

Виготовлення щитів виявилося складним і виснажливим. У бистринок гострі зуби, проте вони не вміють обгризати дерево, як бобри. Під час вирізання щитів їм доводилося часто змінювати одне одного, їхні пащі кровоточили, але я не відмовлявся від цієї ідеї і постійно грав, примушуючи їх до роботи.

Я також намагався навчити їх висікати вогонь, але, попри знайдені на острові кремені, це було безрезультатно. Я зрозумів, що на це шкода витрачати час.

Одного разу я помітив цікаву штуку. Одне з моїх звірят знайшло на березі закриту мушлю молюска і, піднявши її над головою обома лапками, різко жбурнуло її в дерево. Черепашка майнула в повітрі і луснула, вдарившись об стовбур. Я вийняв сопілку і наказав бистринці повторити зроблене з підібраною на березі галькою. Камінчик просвистів у повітрі, і так я зрозумів, що в мене є нова зброя.