Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

ще функціонували на повну силу, як під час Фестивалю. Часто комп'ютер видавав інформацію щодо аналогічних служб у різних містах, ознайомившись з якою, Дерк зрозумів, що вони правильно обрали Челлендж. Емерельці, бажаючи довести безсмертя свого міста, залишили діючими майже всі служби на зло холоду, темряві і заледеніння. Тут буде легко жити. Інші міста були у жалюгідному стані. У чотирьох із чотирнадцяти не було світла та енергії, і один із них так сильно постраждав від вітру та негоди, що вже перетворився на руїни.

Дерк Дерк продовжував натискати кнопки, але поступово це заняття стало йому набридати. Він утомився і почав відчувати роздратування. Гвен спала. Все ще був ранок – дзвонити до Руарки не можна. Він вимкнув екран, швидко вмився в сусідньому порожньому номері і ліг спати, погасивши світло. Йому не відразу вдалося заснути, і він деякий час лежав у теплій постелі, дивлячись у темну стелю і прислухаючись до рівного дихання Гвен. Але його неспокійні думки були далеко.

Він казав сам собі, що скоро все буде гаразд, як колись на Авалоні. І все ж у це важко було повірити. Він не відчував себе тим Дерком Т'Ларієном, який належав Гвен, таким, яким він обіцяв стати самому собі. Він анітрохи не змінився. Він просувався вперед повільно і важко, так само стомлено, так само безнадійно. Його Джіні знову була з ним - він мав би стрибати від радості, а почував себе втомленим і розбитим. Його не залишало відчуття, що він знову її підвів.

Дерк заплющив очі і постарався ні про що не думати.

Коли він прокинувся, було далеко за південь, і Гвен уже встала. Дерк прийняв душ і одяг одяг з м'якої аволонської синтетичної тканини. Потім, узявшись за руки, вони вирушили обстежити п'ятсот двадцять другий рівень Челленджа.

Їхній номер був одним із тисяч інших, які перебували в житловому секторі будівлі. Навколо нього розташовувалися такі самі кімнати, які відрізнялися один від одного лише цифрами на чорних дверях. Підлоги, стіни та стелі коридорів, якими вони проходили, були обшиті килимовими покриттями в соковитих синіх тонах. Зі стелі спускалися світильники у формі матових куль, теж синіх, під колір килима.

- Це втомлює, - зауважила Гвен після кількох хвилин ходьби. – Одноманітність пригнічує. І я не бачу жодних схем. Дивуюсь, як люди тут не губляться.

- Напевно, вони просто можуть запитати Голос, - озвався Дерк.

– Так, я й забула про це, – стривожилась вона. - Що трапилося з Голосом? Його щось не чути.

- Я попросив його помовчати, - заспокоїв її Дерк. – Але він продовжує спостерігати.

- Ти можеш його викликати?

Він кивнув і зупинився, потім підвів її до одного з чорних дверей. Номер, як він і очікував, виявився вільним, і двері легко відчинилися від одного дотику. Ліжко, екран та все інше було таким самим, як у їхньому номері.

Дерк увімкнув екран, натиснув кнопку, позначену зірочкою, потім вимкнув екран.

– Чим можу служити? - Запитав Голос.

Гвен усміхнулася Дерку слабкою, змученою усмішкою. Було видно, що вона втомилася не менше за нього, в кутках губ залягли зморшки, які надавали її обличчю заклопотаного виразу.

- Так, - відповіла Гвен. – Нам треба чимось зайнятися. Розважай нас. Займи нас чимось. Покажи нам місто.

Дерку здалося, що вона говорила надто швидко, як людина, яка хоче забути, відволікти себе від неприємних думок. Дерку хотілося б зрозуміти, що її мучило – страх перед небезпекою чи, можливо, думки про Джаана Вікарі.

- Я зрозумів, - відповів Голос. - Дозвольте мені бути вашим гідом і показати вам чуда Челленджа, слави Емерела, відродженої на Уорлорні.

Керуючись вказівками Голосу, вони вийшли до ліфтів і, покинувши світ нескінченних прямих синіх коридорів, попрямували до більш барвистих і цікавих місць.

Вони піднялися на «Олімп» – розкішний хол на самій вершині міста-шпиля – і постояли там, по щиколотку потопаючи ногами в чорному килимі, біля єдиного в місті величезного вікна, дивлячись на ряди хмар, що біжать глибоко внизу, гнані крижаним вітром, від якого вони самі були надійно приховані. День був туманним та похмурим. Хеллей палав звичним червоним світлом, але його жовті компаньйони ховалися за розмазаною по небу сірою пеленою. З висоти вежі вони бачили далекі гори, а за ними — темну зелень Парку. Робот-офіціант подав їм холодні напої.

Вони підійшли до центральної шахти: порожнистий циліндр пронизував місто від вершини до дна. Стоячи на найвищому балконі, вони трималися за руки і дивилися вниз на нескінченні ряди балконів, що зникали в слабко освітленій глибині. Потім відчинили ажурні залізні дверцята і стрибнули. Продовжуючи триматися за руки, вони повільно пливли вниз назустріч теплому висхідному потоку повітря. Центральна шахта була чудовим атракціоном, гравітація в ній становила одну десяту відсотка нормального тяжіння Емерела.

Вони прогулялися широким зовнішнім проспектом, який величезною спіраллю обвивав місто знизу догори, як різьблення на гігантському гвинті. Честолюбний турист міг пройти пішки від заснування міста до його вершини. Ресторани, магазини, музеї вишикувалися по обидва боки проспекту, між ними пролягала широка дорога для візків на дутих колесах та швидших машин. Дюжина тротуарів, що рухаються - шість вгору і шість вниз - становили центральну частину плавно вигнутого бульвару. Коли в них втомилися ноги, вони ступили на одну з доріжок, що рухалися, потім на ту, що рухалася з більшою швидкістю, потім стрибнули на ще швидше. Голос вказував їм на пам'ятки, що пропливали повз, і давав пояснення, але ніщо з побаченого не здалося їм цікавим.

Вони поплавали оголеними в емерельському океані – штучному прісному морі, яке займало більшу частину двісті тридцять першого та двісті тридцять другого рівнів. Зелена вода моря була такою прозорою, що вони бачили стрічки водоростей, що звиваються, на дні двома рівнями нижче. Вода іскрилася, відбиваючи сяйво панелей, що світяться, створюючи ілюзію яскравого сонячного світла. Маленькі рибки шастали туди-сюди в глибині моря, на його поверхні погойдувалися плавучі рослини, схожі на гриби, зроблені із зеленого оксамиту.

Надягши електролижі, вони помчали вниз, ледве торкаючись слизької пластикової поверхні похилої площини, яка з'єднувала сотий поверх з першим. Дерк двічі падав, але одразу схоплювався і котився далі.

Вони оглянули гімнастичний зал для стрибків на батуті.

Вони заглянули в темні зали для глядачів, розраховані на тисячі людей, і відмовилися дивитися голографічний фільм.

Вони швидко перекусили у кафе на тротуарі у центрі колись жвавого торгового району.

Вони пройшлися джунглями, де жовтий мох вистилав землю під густими чагарниками дерев. Записані на плівку крики тварин відбивалися дивною луною від стін жаркого, вологого парку.

Все побачене анітрохи їх не заспокоїло, а лише трохи відволікло. Нарешті, вони дозволили