Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 23

Глава 23

Чоловік заніс мене у віп кімнату, а я мовчки спостерігала за тим, що відбувається довкола. Він поклав мене на диванчик і я змогла розгледіти свого викрадача. На диво, що за нами ніхто не кинувся, бо не могли перечити керівництву. Я поглянула на обуреного чоловіка, який навис наді мною. 

— Навіщо ти це робиш, Мелі? — тихо зітхнув та притулився своїм чолом до мого, а я не мала слів нічого говорити, наче всі вони десь ділись, загубились та втекли від мене. 
Здавалось, я перестала дихати, а чоловік навпаки обпалював моє дихання своїм, від чого я здригалась. 

— Кларк... — шумно видихнула йому в обличчя та підняла погляд на його очі, все ще не відсторонившись від його чола. Його очі були закриті, а дихання важким та прискореним, наче він пережив щось погане, немов йому в серце встромили тисячу кинджалів. Та про що це я? Хіба я знаю, що з ним відбувається? Та ні. 

— Мелі... — прошепотів. — Ти не відповіла, — відійшов від мене, дивлячись прямісінько в обличчя, розглядаючи його. 

Я сіла на диванчику досить так незграбно, бо все ще була під дією алкоголю і навіть в цей момент не керувала собою. Встала та відчула, як піджак сповз на підлогу, лишаючи мене майже повністю оголеною. Ну, не зовсім... це вже я перебільшила. Я лишилася у самі білизні, від чого очі Кларка розширились та зробились дуже великими.

Він почав вивчати моє оголене тіло з затуманеним та зацікавленим поглядом. Я ковтнула слину та хотіла підібрати піджак, який прикривав мене до цього, але не встигла. Річ так і зависла в повітрі після того, як чоловік скоротив між нами відстань та взяв моє обличчя у свої руки і з пристрастю поцілував. Від його напору стало жарко та одежина впала знову до наших ніг. Я б збрехала, якби сказала, що мені не подобався Кларк, його поцілунки, вчинки, він сам. Може, це й на краще, що в Олександра є наречена? Боже, про що я думаю під час поцілунку? Я відкинула думки та почала відповідати чоловікові, віддаючись йому з не меншою пристрастю, ніж він сам. 

Поцілунок став пристрасним, шаленим, неймовірним, але усвідомлення того, що я роблю щось не так гризло мене зсередини. Я відсторонилась від чоловіка та сховала свої очі. Хотілося втекти від його пронизливого, сумного погляду. 

— Кларк, не потрібно нам... — він приклав вказівний палець до моїх губ, не даючи мені договорити та зазирнув в очі. 

— Не варто нічого говорити. Я все розумію, — тихо прошепотів. — Поїдемо додому? — запитав, а я навіть зраділа та закивала, мов мала дитина. 

Ми вийшли з кімнати та почали спускатись до зали. На диво мені не було соромно від свого вигляду. Певно, все ж це той підступний алкоголь. 

Мені зараз потрібен був сон, щоб ніхто не турбував, а потім уже все обдумати та нарешті з'ясувати про смерть своїх батьків. Через цю «Санта Барбару» я забула головну мету, з якої й досі перебуваю в домі Марлін. 

Ми приїхали до будинку та я мовчки вийшла. Всю дорогу я теж мовчала та й Кларк не наважувався говорити, лише кидав на мене свій зацікавлений погляд. Навіть не минав мої стегна своїм поглядом, він сканував мене всю. 

Шумно видихнувши, я поглянула на те місце, де дізналась правду на свої запитання, які вирували в мені ще тиждень назад.  Все ж він мав наречену, а я, як дурепа, терпіла його пів року, хоча він все ж трішки змінився. Після того, як сказав, що кохає, Олександр більше не бив мене, не кричав, але й його злого погляду мені було достатньо, щоб мовчати, мов риба. 

— Мелі, — тихо погукав мене Кларк десь позаду, я винирнула зі своїх спогадів та відвела погляд на будинок. Більше не бажала дивитись на те місце.

Кларк підійшов до мене та обійняв за плечі. Я була дуже вдячна чоловіку за підтримку та його мужність. Саме це мені зараз було й потрібно. Лише хтось поряд, той, хто не буде розпитувати, що зі мною? Чи все в порядку? А той, хто просто буде мовчати. Буде мовчки підтримувати. 

Знаю, що я дуже поспішала з висновками, зі своєю втечею, але я не могла інакше і зрештою я мала рацію. Олександр мав коханку, а мені морочив голову пів року. І навіщо тоді тримав мене біля себе? Хотів, аби я завжди була поряд та ще й не випускав мене на люди. Я нікуди з ним не ходила. Лише робота, університет, дім та коханий чоловік поряд. Як ішов кудись, не наполягала на своєму та не напрошувалась разом з ним. А може все ж треба було? 

Я вже нічого не розуміла, не знала. Хотілося забитись в куток та проплакати там усе своє життя. Я не пам'ятаю, коли я була по справжньому щасливою. Напевно, тоді, коли були живі мої батьки,  яких я ще досі пам'ятаю. Їхні обличчя, усмішки, закохані погляди, які вони дарували одне одному. Все було наче вчора.

— Меланіє, — почула я ніжний голос чоловіка та почала оглядатись. Ми вже були у моїй кімнаті. І як тільки встигли? 

Я поглянула на своє одиноке велике та холодне ліжко і скривилася. Не могла повірити в те, що я все ж залишилась самотньою. І навіщо тільки тікала? Він і так мене не кохав, хоча я була для нього запасним варіантом, коханкою. Чи не так? Та все так. Чоловік вибрав для себе найкращий шлях. Мати дві різні жінки у своєму ліжку. Я зітхнула те ледь на завила. Поглянула на Клара, який мовчки спостерігав за мною та все ж мовила, сама того не очікуючи. 

—  Кларк, може ти залишишся? — запитала наче не своїм голосом, а він здивовано на мене дивився. Може, я дійсно збожеволіла? Але залишатись самою в такий час не бажала. Мені хотілось, щоб поряд хтось був. І Кларк непогана для цього кандидатура. 

— Ти впевнена? — перепитав він, боячись моєї відповіді. 

— Як ніколи, — промовила та поглянула у його блакитні мов холодний океан очі. 

Я залізла на ліжко та під ковдру, а чоловік так і стояв мов вкопаний на одному місці навіть не кліпнувши, я посміхнулась та похлопала біля себе рукою. 

— Ти ще довго будеш там стояти? — набралась я сміливості та запитала. Чоловік відійшов від заціпеніння та несміло рушив у мій бік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍