Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

аж у серце відбивалося. Я навмисне перетягнув ще тугіше на одну дірку. Не знаю для чого. Але навмисне.

Що Лаєвська якимось чином підключила до своїх ігор Свєтку, стало для мене ясно. Але якого біса Свєтка їй піддалася? Та хоч за сукню в горошок. У талію. З вирізом. Як у небіжчиці Горобчик.

І Євка, і Свєтка — несвідомі. Їх візьми за руку і веди. Вони і поплентаються за своєю вигодою. А вигода копійчана або зовсім збитки.

Лаєвська — інша. Лаєвська у повній свідомості. І небезпечна.

Жінка так улаштована природою, що з нею що завгодно може статися, — а вона потім буде жити як з гуся вода. Тому що крути не крути, а треба за чоловіка дбати і за дітьми дивитися плюс старі.

Але якщо трапиться свідомість — кажи пропало. Свідомість — найстрашніше, що може статися з жінкою. Тоді баба відходить від своєї природи. І вже на неї управи немає. З Лаєвською — саме так. Я тільки зараз зрозумів усю глибину.

А якщо вона й Любочку підключила до себе? Підчепила за щось?

Ні. Ось такого бути не може. Ні за природою, ніяк.

У білій сорочці-апаш, у гарних штанях з тонким цивільним ремінцем, я постукав у двері Свєтчиної житлоплощі.

Із сусідніх дверей висунулася непротверезіла пика.

— Нема Свєтки. До неї баба розніжена приходила. Обидві вискочили й побігли. Свєтка, видно, з роботи щойно — і знову кудись. Бігла, аж сорочка знизу вилазила. З мереживцем, з рожевим. Я всі її сорочки знаю. Вона на дворі сушить. А ще міліція! Хоч посоромилася б!

Чоловік засміявся і підморгнув.

Я показав йому кулак і добрим голосом промовив:

— Будеш ляпати язиком — уб’ю.

Чолов’яга зблід і загородився руками.

І досить із нього. Більш не вилізе. Я цей свій прийомчик знаю. Працює без осічок. І не на таких пробував. Головне — культурно.

Отож. Але з Лаєвською не спрацює. Якщо вона пішла вперед — то пішла. Поперла! Танк! Отже, їй ні в’язниця, ні смерть не страшні. У неї на першому місці не факт, а свідомість. Ось що непоправне.

Зі свого досвіду знаю — для таких людей факту як такого не існує. Вони факту не бояться. Вони його так перекрутять, так перекроять, що він стане начебто перелицьований. Ніби як те саме, але не те саме. Притому ціліше, ніж насправді. Що й ставить остаточну крапку в логіці.

Я пішов на Вал — постояти над Десною, помилуватися водним простором. Подихати повітрям акацій. Трошки заспокоївся. Розклав у голові все до ладу.

І вийшло з цього таке.

Що головне? Головне — моя рідна сім’я. Любочка, діти.

Що потім стоїть? Потім — чиста совість.

І тільки потім — Лаєвська з її вигадками.

Євка тепер свій язичок проти мене прикрутить. Вибовкала мені з переляку про Суньку. Ці відомості мені корисні. У всякому разі, тут я у впливі на Євку зрівнявся з Лаєвською. Тож про Зуселя Євка замовкне навіки. І мене почне обходити десятою дорогою.

Далі — Зусель. Зовсім окремо. Нещасний випадок і основного не зачіпає. Треба буде — відповім за законом, відсиджу своє.

Я раптом подумав спокійно про відсидку. Виходять люди з в’язниці і живуть собі. Якщо не через політику — то нічого страшного. Родині відповідальності ніякої. Буде матеріально важкувато. Але багато мені не дадуть. Урахують особистість Зуселя. І мою теж урахують. Бойові нагороди. І таке інше. Головне — Зусель живий. А чи закопував я його — чи не закопував — довести важко.

Але спокій відвідав мене тільки на хвилину.

Залишалося ще одне невирішене питання. І воно стояло ребром.

Натяки про Лільку Горобчик.

Роззирнувся довкола. У порожнечі я перебував сам. Попереду — Десна зі своєю чистою водою, ззаду — зарості акації та інших дерев з кущами, в тому числі жасмину і бузку, які так обожнювала нюхати Любочка.

І все це віддати? Кому? Лаєвській? Та вона ж цим подавиться. Їй усе одно щастя не буде. Ні родини у неї більше не буде, ні дітей. А у мене — щастя вже є. Мені іншого не треба.

І який висновок?

Я подивився в небо. Мені здалося: я зараз знайду висновок.

Але мене покликала Свєтка.

— Мишо! Як добре, що ти тут! Я так і знала, що знайду тебе. — І звернулась до мене на «ти», звичайно, навмисне. Я це прийняв. — Увесь Вал оббігала. Мене мій сусід проклятущий аж надворі стеріг. Пропустити боявся. Я, як повернулася з магазину, він мене трохи не попідруки на ґаночок завів. Причому з такими словами: «Ви й самі, Світлано, не знаєте, як я вас і вашу маму поважаю. І з цієї хвилини буду поважати ще більше. Тут ваш знайомий приходив. Високий, гарний, чистенький такий, напрасований. Тільки-но пішов. У напрямку до Валу. Біжіть за ним спокійно, я за всім тут догляну, щоб хулігани вікна вам не побили, як місяць тому». Уявляєш, Мишо? Сам наші вікна роздербанив по п’янці, а тепер буде дивитися за хуліганами. А я ж одразу зрозуміла, що це ти заходив. А я з роботи рівно за десять п’ята прийшла, щоб тебе зустріти, а до мене сусідка забігла, модниця страшенна, у неї такі відомості, що в магазині на Менделєєва матерія продається гарна. А мені дуже треба. Ми з нею й побігли. Я розраховувала, ти почекаєш. А ти не почекав.

Свєтка зробила на обличчі скривджену гримасу.

— Яка знайома? Як прізвище? Де мешкає? Де працює? Швидко відповідай одним махом!

Свєтка вигукнула:

— Стороженко Ніна Володимирівна, Валова вулиця, будинок 3. Через дорогу від нас. Працює в порту, диспетчер. Незаміжня. У віці. Зовсім нецікава. Товста.

Я лагідно усміхнувся.

— Занадто швидко ти, Свєтко, відповіла. Не бреши. Кажи, куди і з ким бігала.

Свєтка потупила очі.

— Ну яка різниця. У жіночих справах. Тобі необов’язково.

Я наполягав. Навіть руку Світлані крутнув.