Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Лаєвська залишиться задоволена і Хробак нічого не дізнається хоч на даний момент.

Негативне ставлення Лаєвської до Цупкого, тобто до мене особисто, Євка давно помітила і відчула. Але на здивовані запитання Лаєвська відмахувалася і сміялася: «Було діло».

Євка вирішила, що нехай.

І ось вона доставила Зуселя в Остер.

Скоро весілля з Хробаком. А тут я. І що тепер їй робити? Вона мені все виклала до краплі, тому що на Лаєвську особливо не сподівається. Сьогодні — одне, завтра — інше. Якщо у нас з Поліною контри, то вона ні до чого. А виходить, я сильно тягну за Суню, а якщо я за нього потягну, Сіма з Мироном кинуться до Лаєвської, а Лаєвська зі мною грається у свої ідіотські ігри, і напевно тут без неї не обійшлося. Поліна їздила щойно в Остер, сама розповідала, вчора забігала і повідомила, що була у Довида й у Файди. І що я там був. І що я у Файди із Сімою випитував про Євку. Начебто є підозра, що Євка свою рідну сестру вбила або була близькою пособницею. А Файда як давній співмешканець згадав нібито старе і знову з Євкою крутить і теж замішаний. А в результаті може так вийти, що приплетуть Суню якимсь боком і підуть вони всі куди треба. Тож існує ясна необхідність Цупкого вкоротити. Ось через Зуселя вони й вкоротять.

Але тільки так Євка не згодна. Вона нікого не те що не вбивала, а взагалі. І щоб я знав — вона не винна. Якщо окремо Суня щось зробив — нехай і відповідає. Але за неправду відповідати Євка не буде. Кожен окремо нехай відповідає, а не всією кодлою. Вона натерпілася з дитинства за всіх разом і більше в ній страху немає. Тобто за всіх — немає. А за себе особисто — справа інша. За себе вона, звичайно, боїться. Бо Хробак. Шкода втрачати такий момент. Може вийти вигідний чоловік, хороший, з коханням, а вік уже не той.

І щоб я відверто сказав, підозрюю я Євку у вбивстві сестри чи ні.

Я чесно відповів, що ні, ні і ще раз ні. І що ніколи таких думок не висловлював нікому. Тим більш — Лаєвській.

Євка передихнула:

— Ну от, звичайно, Лаєвська вигадала. А із Сунею розбирайтеся. Він доросла людина. Він давно від мене окремо.

Євка підвелася з канапи, підійшла до дзеркала, розчесалася.

Намастила губи помадою, повернулася через плече й запитала невинним голосом:

— Може, ви і справді Зуселя закопували? Я вам правду, і ви мені правду. Щоб ми залишилися квити.

Що за люди? Щойно непривабливі слова розповідала про власне життя, аж захлиналася. І тут же на себе в дзеркало милується. Тим паче при сторонньому чоловікові. І влаштовує провокацію при цьому.

Я не витримав:

— Єво, май совість. Я зараз піду, тоді й чепурися.

Про Зуселя ніби й не зауважив.

Вона усміхнулася.

Я натиснув:

— Єво, а тобі не дивно, що їх уже нікого нема?

— Кого? — розгублено запитала Євка.

— Ясно — кого. Лільки, Малки. А ти — є?

Євка застигла з розтуленими губами.

Я наступав:

— Ось ти є — і цілком у руках Лаєвської. Розповіла мені цілий кошик багна. Думаєш, я тебе від неї відгороджу? Рота їй заткну? А як? Яка в мене на неї управа? Любить вона мене чи не любить — нехай як хоче. А ти у неї на гачку. Ти одна-однісінька у неї на гачку. І буде вона з тобою робити, що захоче. Сьогодні — Суня, завтра — що ти вбила сестру, післязавтра — що всіх засудять. І буде товкти своє. Одне незрозуміліше за інше. Якби хоч знати, для чого їй. Для чого, ти мені скажи. Ось де питання. Вийдеш ти за Хробака. Заспокоїшся. Вона знову як тут. Зверни увагу, чим менше рибок на одному гачку, тим вони краще тримаються. А якщо одна — то взагалі вкінець зачеплена.

Євка машинально схопилася за свою помаду і знову стала квацяти по губах. Виходило невлучно.

Я підійшов до неї ззаду, обійняв за талію і шепнув на вухо, в те, що з подряпиною:

— Єво, подумай. Поки Лаєвська тебе тримає, тобі спокою нема. Усе твоє життя у неї в руках. Хоч із Хробаком, хоч із кимось іншим. А тримати вона тебе буде до самої смерті. До смерті. Або своєї, або твоєї. Що ж до Зуселя, то Лаєвська хіба правду колись казала? У неї ж язик не повернеться правду сказати. А ти поширюєш. Соромно. Я до тебе з добром.

І пішов. Через двері. Як годиться.

Євка гукнула навздогін:

— Почекайте. Ще скажу.

Я повернувся. Став у дверях упівоберта.

— Кажи.

Євка засоромилася.

Потім підвела голову і процідила:

— А Лаєвська казала, що у вас з Лількою було. І дуже було.

Я махнув рукою:

— Йдіть ви всі до дідька. Баби дурні. Ти на своєму гачку сиди, а мене не чіпай. Не підчеплюся.

Із тим і пішов остаточно. І дверима не грюкнув. А якщо й грюкнув, то тихіше, ніж треба було.

І хоч я проявив стриманість, у душі у мене вирувала буря.

Заспокоювало одне — в голові, що у Лаєвської, що у Євки, панувала повна каша.

Чому мені був потрібен спокій? Тому що нерви у мене були на межі. Я переживав за Любочку, за дітей. Довид з Вовкою і Гришком не йшли у мене з голови. Зусель знову ж таки.

Щоправда, Зусель — окрема розмова. Непорозуміння. Але тепер непорозуміння ставало у главу кута і цим проклятущим непорозумінням Лаєвська тицяла мені в обличчя.

І, звичайно, Лілька Горобчик. І те, що в мене з нею нібито було.

Я рушив додому. Час наближався до п’ятої і на мене чекала ще Свєтка.

Хотілося перевдягнутися в чисте. Нижня сорочка під кітелем змокла. Ремінь перетискав ребра,