Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

двадцять­ма відсотками, що пообіцяв Бритва.

Звідки б не з’явився той Фаул, він би опинився в пастці. Ані він, ані його батько не змогли б уряту­ватися, а вони із Вассікіним були в безпеці за стале­вими стінами рубки.

Камар посміхнувся. Побачимо, яка там у тебе ма­гія, ірландцю.

Холлі, як загартований офіцер Рекону, оглянула пейзаж через фільтр нічного бачення з високим роз­діленням, умонтований у шолом. Батлерові лишився старий бінокль.

— Скільки цигарок ти нарахувала?

— Понад вісімдесят, — відповіла капітан. — Там майже сотня людей. Туди ти підеш сам, звідти тебе понесуть.

Рут згідно кивнув. Тактичний жах.

Вони сховалися на протилежному березі затоки на вершині похилого пагорба. Ураховуючи внесок Артеміса у справу з гоблінами, Рада навіть дозволи­ла їм узяти крила.

Фоулі перевірив пошту на Артемісовому комп’ю­тері та знайшов повідомлення: «П’ять мільйонів до­ларів США. «Никодим». Мурманськ. Опівночі на чо­тирнадцяте». Коротко і суттєво. Що іще казати? Вони втратили можливість викрасти Артеміса Стар­шого до того, як його перевезли до пункту передачі. Тепер ситуацію контролювала мафія.

Усі зібралися навколо Батлера, який лазерною указкою креслив на снігу діаграму.

— Гадаю, полоненого тримають тут, у рубці. Щоб туди дістатися, доведеться йти пішки. Поблизу хова­ється сто осіб. У нас немає ані підтримки з повітря, ані супутникової інформації, ані мінімальної зброї. — Батлер зітхнув: — Вибач, Артемісе, я просто не розу­мію, що робити.

Холлі опустилася на коліна й уважно придивила­ся до діаграми.

— Щоб зупинити час, знадобиться кілька днів. Прикритися захистом ми також не можемо через ра­діацію. Про те, щоб підійти ближче і скористатися месмером, навіть і мови нема.

— А зброя ЛЕП? — спитав Артеміс, хоча і знав відповідь.

Рут пожував незапалену сигару.

— Ми вже це обговорювали, Артемісе. Вогне­пальної зброї у нас досхочу, але якщо ми почнемо стріляти, вони пристрелять твого батька. Такі вже правила у викрадачів.

Артеміс підняв комір ЛЕПівської куртки, не від­водячи очей від діаграми.

— А якщо ми віддамо гроші?

Фоулі надрукував їм п’ять мільйонів маленькими купюрами на своєму старому принтері. Навіть нака­зав ескадронові ельфів трохи їх пом’яти.

Батлер покачав головою.

— Ті люди так справи не вирішують. Живий пан Фаул — їхній потенційний ворог. Він має померти.

Артеміс повільно кивнув. Іншого способу не було. Доведеться скористатися планом, який він приду­мав в Арктичному порту.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я маю план. Але він трохи екстремальний.

Пронизуючи арктичну тишу, задзеленчав телефон Михайла Вассікіна. Той мало не випав за поручні.

— Так? Що таке? Я зайнятий.

— Це Фаул, — сказав голос на бездоганній росій­ській, холодніший за арктичну пакову кригу. — Пів­ніч. Я тут.

Михайло обернувся, подивився навкруги через бінокль.

— Тут? Де? Нічого не бачу.

— Дуже близько.

— Звідки в тебе цей номер?

Сміх у відповідь. Від нього у Вассікіна все похололо.

— У мене є знайомий. Йому відомі всі номери.

Михайло глибоко вдихнув, намагаючись опанува­ти себе.

— Гроші в тебе?

— Звісно. Пакунок у вас?

— Тут.

Знову холодний сміх.

— А я бачу лише жирного імбецила, маленького пацюка та іще когось у капюшоні. То може бути хто завгодно. За твого кузена Юрію я не збираюся плати­ти п’ять мільйонів.

Вассікін сховався під поручні рубки.

— Фаул нас бачить! — прошепотів він Камару. — Не висовуйся.

Камар відійшов до дальньої стіни рубки і зв’язався зі своїми людьми.

— Він тут. Фаул тут. Обшукайте територію.

Вассікін знов підніс телефон до вуха.

— Тож іди сюди і сам подивись. Скоро сам усе побачиш.

— Мені й звідси добре видно. Просто зніми кап­тура.

Михайло прикрив телефон.

— Він хоче, щоб я зняв каптура. Що робити?

Камар зітхнув. Тепер зрозуміло, хто з команди має мозок під черепом.

— Знімай. — Яка в біса різниця? В будь-якому разі вони помруть через п’ять хвилин.

— Гаразд, Фауле. Наступним, кого ти побачиш, буде твій батько.

Кремезний росіянин підняв полоненого, приту­лив його до поручнів, щоб той не упав. Одною рукою стягнув грубий каптур із мішковини.

На другому кінці хтось охнув.

Через фільтри позиченого у ЛЕП шолома Артеміс бачив рубку так добре, ніби вона була лише за метр від нього. Капюшон спав, і хлопець не втримався і охнув.

Батько. Дуже змінився. Але впізнати можна. Ар­теміс Фаул Перший, жодних сумнівів.

— Ну, — сказав у вухо голос росіянина, — він?

Артеміс ледве опанував себе. Голос уже не трем­тів.

— Так, — відповів хлопець. — Він. Мої вітання. Ви таки маєте за що просити гроші.

У рубці Вассікін показав напарнику великого пальця.

— Це він, — прошепотів. — Матимемо гроші.

Камар не був такий упевнений. Зарано радіти, коли готівка ще не в їхніх руках.

Батлер закріпив ельфійську снайперську гвин­тівку. Сам вибрав її серед усього арсеналу зброї ЛЕП. Півтори тисячі метрів. Не простий постріл. Але вітру не було, Фоулі позичив йому скоп, що сам наводив на ціль. Червоний хрестик приходився прямо на середину торса Артеміса Фаула Стар­шого.

Він набрав у легені повітря.

— Артемісе, ти певен? Це дуже ризиковано.

Артеміс не відповів — він у сотий раз перевіряв, чи зайняла Холлі свою позицію. Звісно, він не певен. Могло виникнути мільйони перешкод, але чи багато в них варіантів?

Артеміс кивнув. Один раз.

Батлер вистрілив.

Він улучив у плече Артеміса Старшого. Той захи­тався і впав, налякавши Вассікіна.

Росіянина мало не вивернуло від огиди, він опус­тив скривавлене тіло ірландця на поручні. Артеміс Старший зісковзнув по кілю і вдарився об розбиту кригу біля корпусу човна.

— Він його підстрелив, — заголосили бандюки. — Диявол підстрелив власного батька!

Камар був приголомшений.

— Дурень! — заревів він. — Ти щойно впустив на­шого заручника за борт!

Він вдивився в чорну арктичну воду. Нічого, крім хвиль, від ірландця не лишилося.

— Спустись і дістань його, якщо хочеш, — похму­ро огризнувся Вассікін.

— Він був мертвий?

Напарник знизав плечима.

— Можливо. Сильна кровотеча. І якщо куля його не прикінчила, вода довершить справу. В будь-якому разі то не наша провина.

Камар вилаявся.

— Не думаю, що Бритва поділяє твою думку.

— Бритва, — повторив Вассікін. Єдине, що розу­мів Менеджер, — гроші. — О боги. Ми загинули.

На палубі задзеленчав телефон. Знову Фаул.

Михайло підняв телефон, немов то була граната.

— Фауле? Ти?

— Так, — пролунало у відповідь.

— Ти збожеволів! Що ти накоїв? Твій батько по­мер. Мені здавалося, ми домовилися.

— Ми домовилися. Але