Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

ділитимуся владою? Дзуськи! Що­йно ця шарада скінчиться, з пані Кобой станеться нещасний випадок. Може, й кілька...

Опал зблідла.

— Ах ти! — зойкнула вона.

— Вони все підстроїли! — запротестував Ка­джон. — Намагаються підбурити нас одне проти од­ного.

Але по очах у нього було видно, що то правда.

Піксі — злющі істоти, незважаючи на свій розмір.

Вони довго терплять, а потім вибухають. Опал Ко­бой більше не могла втриматися. Вона відштовхну­лася на стільці і полетіла прямо на Каджона.

Той не вагався. Зробив кілька пострілів, але тов­сті подушки захистили пілота.

Опал Кобой накинулася на колишнього партнера. Ельф підняв руки, щоб захиститися, і Артеміс упав на підлогу. Брайару Каджону так не вдалося. Він пе­речепився за бильце і впав прямо на розлючену пік­сі. Вони закружляли по кімнаті, натикаючись на сті­ни, аж поки не попадали у відкриту панель плазмової труби.

Каджонові не пощастило. Плазма була активова­на. Він сам її активував. Але оцінити іронію ситуа­ції не зміг, бо його уже підсмажували радіоактивні іскри.

А от Кобой пощастило. Вона вилетіла з крісла і впала на гумове покриття.

Каджон іще не приземлився, а Батлер уже кинув­ся до Артеміса, нахилився над ним, перевіряючи, чи немає пошкоджень. Кілька подряпин. Неглибо­кі. Нічого такого, із чим би не впоралися блакитні іскри.

Холлі перевірила стан Опал Кобой.

Та розплющила очі. Холлі торкнулася лоба піксі, і очі знову заплющилися.

— Ні, — невинно сказала капітан Шорт. — Поспи.

Рут тільки глянув на Каджона і зрозумів, що нічого перевіряти вже не потрібно. Може, так краще. Аль­тернативою були б кілька століть у «Хоулерс Пік».

Артеміс помітив рух біля дверей. Мульч. Посмі­хався і махав рукою. Прощався, на випадок, якщо Джуліус забув про дводенну фору. Гном показав на блакитну каністру, прикріплену до стіни, і зник.

— Батлере, — прошепотів Артеміс, зібравши останні сили. — Можеш мене побризкати? І можемо тепер їхати до Мурманська?

Батлер розгубився.

— Побризкати? Як побризкати?

Холлі відчепила каністру з антирадіаційною пі­ною, клацнула замком.

— Дозволь мені, — сказала вона, посміхнувшись. — Зроблю тобі таку ласку.

Вона направила на хлопця струю піни, що мала дуже неприємний запах. Через кілька секунд Арте­міс нагадував снігову бабу. Холлі розреготалася. Хто сказав, що працювати в правоохоронних органах не­весело?

Командний пункт

Щойно плазма знищила пульт Каджона, включилася система в командному пункті. Фоулі не став гаяти час, і швиденько активував заспокійливі чіпи, вживлені під шкіру гоблінів. Половина складу Б’ва Келл вийшла з ладу. Потім він перепрограмував ДНК- гармати в Поліцейській Плазі на несмертельні постріли. На все про все йому знадобилося кілька хвилин.

Перше, про що подумав капітан Кельп, як там його підлеглі.

— Відгукніться, — крикнув він, намагаючись пе­рекричати хаос. — Чи ми нікого не втратили?

Ватажки ескадронів по черзі рапортували і під­тверджували, що ніхто не загинув.

— Нам просто пощастило, — завважив один із са­нітарів. — У будинку не лишилося ані краплини ма­гії. Навіть медичних пакетів. Наступний, кого було б поранено, загинув би.

Трабл переключив увагу на командний пункт. По­трібно вирішити ще одну проблему.

Фоулі уже деполяризував кварцове скло і відкрив канал зв’язку.

— Гей, хлопці. То не я. В усьому винен Каджон. Я просто всіх урятував. Послав запис на мобільний телефон. То було нелегко. Ви маєте нагородити мене медаллю.

Трабл стиснув кулаки.

— Гаразд, Фоулі. Виходь і отримаєш медаль.

Може, Фоулі й не завжди міг знайти підхід до людей, але він завжди відчував, коли йому погро­жували.

— Е, ні. Не вийду. Посиджу тут, доки командир Рут не повернеться. Він усе пояснить.

Кентавр знову затемнив вікно і почав перевіряти систему на наявність жучків. Потрібно позбутися всіх подарунків Опал Кобой та очистити систему. А його називали параноїком. Ну, і хто тепер парано­їк, Холлі? Хто параноїк?

ГЛАВА 14: БАТЬКІВ ДЕНЬ

Мурманськ

АРКТИЧНІ води між Мурман­ськом і Сєвєроморськом перетворилися на цвинтар підводних човнів колись мо­гутнього російського флоту. Десь із сотню атомних підводних човнів іржавіли в затоках і бухтах, лише де-не-де можна було побачити таб­личку, що попереджала зацікавлених перехожих триматися подалі. Вночі навіть не потрібно було спеціального обладнання, щоб побачити світіння або почути характерне гудіння.

Одним із таких човнів був «Никодим». Двадцяти­річна субмарина класу «Тайфун» з іржавими труба­ми і дірявим реактором. Не найкраща комбінація. Саме тут мафіозі Бритва наказав своїм лакеям обмі­няти Артеміса Фаула Старшого на гроші.

Михайло Вассікін і Камар були не дуже задоволе­ні ситуацією. Уже два дні сиділи вони в капітанській

каюті і відчували, як щохвилини скорочується їхнє життя.

Вассікін закашлявся.

— Ти чув? У мене всі нутрощі болять. Кажу тобі, що це все через радіацію.

— Усе це просто смішно, — підтримав його Ка­мар. — Хлопцеві лише тринадцять років. Трина­дцять! Він іще дитина. Звідки дитина візьме п’ять мільйонів доларів? Божевілля.

Вассікін підвівся з ліжка.

— Може й ні. Я про нього чув. Кажуть, він має якусь особливу силу.

— Силу? — гмикнув Камар. — Магію? Піди за­пхни голову в реактор, старий.

— Ні, в мене є інформатор в Інтерполі. Вони завели на хлопця справу. Уяви лише: тринадцять років, і вже справа! Мені тридцять сім, а Інтерпол про мене і не знає. — У голосі росіянина пролунало розчарування.

— Ну, справа. Що ж у тому магічного?

— Мій інформатор присягається, що того хлопця, Фаула, бачили в різних кутках світу в один день. В один час.

Його слова не справили на Камара жодного вра­ження.

— Твій інформатор бреше.

— Можеш казати що завгодно. Але нам пощас­тить, якщо ми виберемося із цього човна живими. Дуже цього хотілося б.

Камар насунув на вуха хутрового капелюха.

— Гаразд. Ходімо. Час.

— Нарешті, — зітхнув Вассікін.

Чоловіки прихопили із сусідньої каюти полоне­ного. Про те, що він може втекти, вони не турбува­лися. Якщо в тебе не вистачає однієї ноги, а інша прикута над головою, не втечеш. Вассікін перекинув Фаула Старшого через плече і пішов сходами до рубки.

Камар перевірив прикриття. За змерзлими куща­ми і сніговими заметами ховалося більше сотні зло­чинців. У темряві спалахували вогники цигарок.

— Потушіть цигарки, дурні, — просичав він на відкритій частоті. — Уже майже північ. Фаул з’я­виться будь-якої секунди. Пам’ятайте, що без мого наказу стріляти не можна. Коли я накажу, стріляють усі.

Сотні цигарок загасили об сніг, і Камар майже по­чув шипіння. Сотня людей. Дорога операція. Але то лише краплина в океані, якщо порівняти з