Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

ока. На шляху виросли постаті. Скільки, він не знав.

Під зображенням Фоулі був мікрофон. Артеміс натиснув на кнопку.

— Фоулі! — прохрипів він і на панель керування скрапнув гель. — Ти мене чуєш?

Кентавр підскочив:

— Фауле! Що з тобою трапилося?

— П’ять секунд, Фоулі. Мені потрібен план, або ми всі загинемо.

Фоулі кивнув.

— План готовий. Виведи мене на всі екрани.

— Що? Як?

— Натисни кнопку конференц-зв’язку. Жовту. Кружечок із рисочками, що від нього відходять. Схоже на сонце. Бачиш?

Артеміс побачив. Натиснув. І щось натиснуло на нього. Дуже боляче.

Генерал Скален першим помітив істоту, що випо­взла з плазмової труби. Що це таке? Піксі? Ні. Ні! То людина.

— Дивіться! — зойкнув він. — Людина Бруду.

На нього майже не звернули увагу, усі були при­куті до моніторів.

Але не Каджон. Людина в лабораторіях. Як таке могло статися? Він схопив Скалена за плече.

— Убий його!

Тепер слухали всі генерали. Убивство! І їм нічого не загрожує. Можна вчинити, як у старі добрі часи: кігті та вогняні кулі.

Людина потупцяла до однієї з панелей керування. Його оточили гобліни, висунувши від збудження язики. Спута обернув людину, щоб та подивилася в обличчя своїй долі.

Один за одним генерали засвітили вогняні кулі, наблизилися. Але тут сталося таке, що змусило їх за­бути про людину. На всіх екранах з’явилося обличчя Каджона. І керівникам Б’ва Келл не сподобалося те, що він сказав: «Коли ситуація стане зовсім скрут­ною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому зви­нуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумніваюся...»

Спута обернувся до свого спільника:

— Каджоне! Що це означає?

Генерали зробили крок до нього, засичали і за­кричали:

— Зрада, Каджоне! Зрада!

Каджон навіть і оком не змигнув.

— Гаразд, — сказав він. — Зрада.

Каджонові знадобилося лише кілька секунд, щоб зрозуміти, що сталося. Підступний Фоулі! Він якось записав їхню розмову. Як він утомився від цього кентавра. Але має віддати йому належне. Винахід­ливий тип.

Каджон швидко підійшов до панелі керування і вимкнув зображення. Опал не мусить почути те, що він казав далі. Особливо частину про нещасний ви­падок. Ох, не потрібно було цього казати. Та байду­же. Усе йде за планом.

— Зрада! — просичав Скален.

— Гаразд, — зізнався Каджон. — Зрада. — І нака­зав: — Комп’ютере, активуй ДНК-гармати. Автори­зація — Каджон Б, альфа альфа два два.

Опал аж у долоні заплескала. Так, Брайар був огидний, але такий порочний.

В усіх лабораторіях ДНК-гармати ворухнулися у своїх гніздах, почалася перевірка стану. Крім отво­ру в головному кабінеті все було в порядку. Запусти­лася програма, і гармати приготувалися стріляти в кожного, хто мав гоблінську ДНК, зі швидкістю де­сять бластів за секунду.

Швидко та, як і все в лабораторіях «Кобой», ефек­тивно. Менше ніж за п’ять хвилин гармати поверну­лися у вихідний стан. Місію виконано: двісті непри­томних гоблінів.

— Ох, — видихнула Холлі, переступаючи через повалених гоблінів. — Мало не загинула.

— Кому ти розказуєш, — погодився Рут.

Каджон штовхнув ногою непритомного Спуту.

— Бачиш, ти нічого не добився, Артемісе Фау­ле, — сказав він, підводячи «Редбой». — Твої друзі там. Ти тут. Гобліни непритомні, скоро пам’ять у них зітреться під дією певних хімічних речовин. Саме так, як я і планував. — Він посміхнувся Опал, що ди­вилася на них зі свого стільця: — Саме так, як ми планували.

Опал посміхнулася у відповідь.

У якийсь інший час Артеміс зробив би якесь сар­кастичне зауваження. Але зараз його думки були за­йняті неминучою загибеллю.

— А тепер я просто перепрограмую гармати, щоб знищити твоїх друзів, поверну до дії зброю ЛЕП і отримаю владу над світом. І ніхто мене не зупинить.

Звісно, такого казати не можна. Особливо, якщо ти — суперзлодій. Така заява може накликати біду.

Батлер поквапився коридором, щоб наздогнати інших. За кварцовими дверима кабінету він помітив Артеміса. Отже, попри всі його застереження, юний хазяїн умудрився-таки вскочити в халепу. Як охоро­нець може виконувати свої обов’язки, якщо його підопічний тільки й робить, що лізе до клітки з ти­грами, так би мовити?

В організмі Батлера сталося щось схоже на тестостероновий вибух. Від Артеміса його відділяли одні двері. Невеличкі двері, що мали захищати ельфів від променевої зброї. Дворецький зробив кілька кроків назад.

Холлі зрозуміла, про що він думає.

— Навіть не думай. Двері добре укріплені.

Охоронець не відповів. Не міг. Справжній Батлер зник під адреналіном і брутальною силою.

Він закричав і кинувся на двері, зосередивши всю свою силу на трикутнику на плечі. Удар звалив би з ніг гіпопотама середнього розміру. І оскільки двері мали захищати від плазми і помірного фізичного тиску, від Батлера захистити вони не змогли. Мета­левий лист зігнувся, як фольга.

Батлер пролетів півкімнати. За ним заскочили Холлі з Рутом і похапали «Софтноузи» в непритом­них гоблінів.

Каджон швидко смикнув до себе Артеміса.

— Не ворушіться. Або я вб’ю Хлопця Бруду.

Батлер не зупинився. Його останньою свідомою думкою було знешкодити Каджона. Тепер це стало метою його життя. Він біг уперед, розставивши руки.

Холлі у відчаї кинулася до нього і вхопилася за пасок. Охоронець потягнув її за собою, як бляшанку, що чіпляють на машину щойно одружених.

— Батлере, зупинись! — прогарчала вона.

Той не звернув на неї уваги.

Холлі висіла і намагалася гальмувати ногами.

— Зупинись! — повторила вона, і в голосі у неї забринів месмер.

Батлер немов отямився. Він скинув із себе печер­ну людину.

— От і добре, Чоловік Бруду, — похвалив Ка­джон. — Послухай капітана Шорт. Може, ми до чогось домовимося.

— Аж ніяк, Брайаре, — сказав Рут. — Твоя гра скінчилася, тож відпусти Хлопця Бруду.

Каджон наставив на нього «Редбой».

— Відпущу, авжеж.

Справдився найжахливіший Батлерів кошмар. Його підопічний потрапив до рук психопата, якому не було чого втрачати. А він нічого не міг удіяти.

Задзвонив телефон.

— Це мій, — автоматично сказав Артеміс.

Знову дзвінок. Точно його. Дивно, що телефон і досі працює, коли врахувати, через що йому дове­лося пройти. Артеміс відкрив чохол.

— Так?

Один із тих моментів, коли ніхто не знає, що буде далі.

Артеміс кинув телефон Опал Кобой.

— Це вас.

Піксі вигнулася, щоб його піймати. Каджон на­пружився. Тіло знало, що відбувається, навіть коли мозок іще не здогадався.

Опал піднесла апарат до загостреного вуха.

— Скажеш таке, Фоулі, — пролунав голос Каджо­на. — Думаєш, я