Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Жодних сумнівів, — відповів охоронець, — По­думки він уже давно це зробив.

Хлопець раптом відчув себе дуже втомленим і по­тер очі.

— Я несу відповідальність, опосередковано. Не хочу, щоб на моїй совісті була смерть людини. Холлі, роби те, що маєш зробити, але мені потрібно вряту­вати цих людей.

— Сумління, — випалив Номер Один. — Яке чудо­ве слово! Така «л» у середині!

Ясно, що бісеня не чуло, про що йшлося, просто підхоплювало окремі слова. Недоречність фрази змусила Артеміса відірватися від монітора. На мить його очі затрималися на плямах на грудях Номера Один. Раптом він згадав, де бачив їх раніше. І в голо­ві, наче блискавка, сяйнула думка.

— Холлі, ти мені довіряєш?

Холлі застогнала.

— Не питай, Артемісе. Я вже здогадалася, що ти знову маєш якийсь геніальний план.

— Ти мені довіряєш?

— Так, — зітхнула Холлі. — Довіряю. Більше, ніж будь-кому іншому.

— Тоді повір, що і цього разу я нас усіх витягну. Поясню пізніше.

Холлі вагалася. Це рішення може вплинути на все її життя, і на життя бісеняти також. І воно може дра­матичним чином скоротитися.

— Гаразд, Артемісе. Але я спостерігатиму.

— Фоулі, — сказав у телефон-каблучку хло­пець. — Ти можеш з’єднати мене з мобільним міс­тера Конга.

— Не проблема, — відповів кентавр зі штаб-квартири Восьмої Секції. — Але це останнє, що я для вас роблю. Сул відстежив мою лінію. Через тридцять секунд мене вимкнуть, і ви залишитесь самі.

— Зрозуміло. З’єднуй.

Батлер торкнувся Артемісового плеча.

— Якщо ви йому зателефонуєте, він матиме пере­вагу. Конг вирішуватиме, де зустрічатися.

— Я знаю, де ми зустрінемося. Мені потрібно пе­реконати містера Конга, що ця зустріч — його ви­бір. — І Артеміс стиснув кулак, перетворивши його на телефон. — Тихо. Виклик пішов.

— Хто? — буркнув Конг.

— Моє ім’я не має значення, — сказав Артеміс. — Значення має лише те, що я маю те, що потрібно вам.

— Звідки в тебе цей номер?

— Маю друга, — відповів таємничий абонент. — Він знає всі номери. А тепер до діла. Здається, ви шу­каєте демона?

— Ага, ти, мабуть, славетний Артеміс Фаул, ідол Мінерви. Як мені вже набридли ці малі розумники! Чому б вам не дряпати машини чи не красти, як роб­лять усі нормальні діти?

— Ми крадемо. Просто наша здобич більша. Тож вас цікавить демон чи ні?

— Можливо, — сказав Конг. — Що ти можеш за­пропонувати?

— Обмін. Я називаю місце, ми міняємось. Мій де­мон на вашу дівчинку.

— Ти нічого не зрозумів, хлопче. Я обираю місце зустрічі. Це ж ти мені телефонуєш, не забув? А наві­що, взагалі, тобі це дівчисько?

— Хочу зберегти її життя, — просто відповів Ар­теміс. — Мені не подобаються ані вбивства, ані вбив­ці. Ви зі своєю командою лишаєте шато, прихопив­ши із собою одну заручницю, і відбувається обмін. Дуже проста транзакція. І не кажіть, що ніколи рані­ше не звільняли заручників.

— Я на цьому зуби проїв, хлопче. Я багато років збираю викуп.

— Добре. Я радий, що ми можемо домовитись. Отже, яка дислокація вам до вподоби? Я буду в кра­ватці та у супроводі охоронця, як справжній бей. Зверніть на це особливу увагу. Існує сто один варіант несприятливого перебігу подій. Якщо щось піде не так, один із нас надовго потрапить до в’язниці. Та й вантаж загубимо.

В орендованій машині запитально нахмурилася Холлі. Не в його дусі вести такі довгі балачки. Арте­міс заспокійливо помахав їй рукою.

— Гаразд, — сказав Конг. — Я тут дещо придумав. Ти знаєш 101?

— У Тайвані? — запитав Артеміс. — Одна з най­вищих будівель у світі? Ви ж не серйозно? Це ж на іншому кінці світу.

— Я дуже серйозно. Тайбей — мій другий дім. Я його добре знаю. Часу, щоб устигнути, тобі виста­чить, підставу я не влаштую. Обміняємось на огля­довому майданчику опівдні через два дні. Якщо ти не з’явишся, дівчинка вирушить під землю на швид­кісному ліфті. Якщо ти мене розумієш.

— Зрозумів. Я буду.

— Добре. Один не приходь. Приводь із собою по­творного хлопця. Я цілком адекватна людина, якщо мене не сердити. Тож не сердьте мене.

— Не хвилюйся, — сказав Артеміс. — Не будемо.

І сказав він це так переконливо, що, якби його не знати, можна було повірити.

ГЛАВА 11: ДОВГИЙ ШЛЯХ УНИЗ

Тайбей, Тайвань

ТАЙБЕЙ 101 — один із найвищих будинків у світі. Дехто вважає, що най­більший, якщо враховувати шістдесятип’ятиметровий шпиль, таким чином Тайбей 101 технічно можна назвати найвищою будів­лею у світі. В будь-якому разі будувалися ще чотири споруди — дві в Азії, одна в Африці і четверта в Сау­дівській Аравії, — і всі вони претендували на звання найвищої. Тож слава Тайбея була недовічною.

Артеміс із друзями приземлилися в міжнародно­му аеропорті Чан Кайши за три години до призна­ченого терміну. Літак вони орендували, і хоча Батлер мав ліцензію пілота і міг літати вдень і вночі на різ­номанітних літальних апаратах, більшість шляху у кріслі пілота сидів Артеміс.

Він сказав, що керування літаком допомагає ду­мати. До того ж ніхто не заважав йому обмірковува­ти останні деталі плану, частина якого була чисто теоретичною, а решта — просто неймовірною.

За ті сорок хвилин, що вони їхали з аеропорту до центру Тайбея, Артеміс коротко виклав подробиці на задньому сидінні орендованого «Лексуса». Усі мали виснажений вигляд, хоча в літаку поїли і відпо­чили. Тільки Номер Один був у піднесеному настрої. Куди б він не подивився, всюди знаходив нове диво, а під захистом Батлера почувався в повній безпеці.

— Погано те, що ми ледь устигаємо на призначе­ний час, — сказав Артеміс. — Тож не встигнемо вла­штувати пастку.

— А чи є щось добре? — похмуро поцікавилася Холлі.

Сердилася вона з кількох причин. По-перше, їй довелося вдягтися як людській дівчині, бо Артеміс попросив зберегти магію на той випадок, коли вона знадобиться. Рівень магії вона відновила, закопавши в землю жолудь із капсули, що носила на ланцюжку на шиї, але місяць був неповним, тож резерви були обмежені. До того ж, вона була повністю відрізана від свого Народу і точно знала, що Арк Сул навішає на неї всіх собак, якщо комусь узагалі вдасться пере­жити цей обмін полоненими. Адже це ж вона потяг­ла Номера Один за собою через півсвіту замість того, щоб безпечно ескортувати його до Небесного