Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Добре те, що Конг набагато нас не випередить, тож навряд чи зможе влаштувати нам пастку.

«Лексус» в’їхав до району Сін’ї, і над містом, немов велетенський паросток бамбука, замаячив Тайбей 101. Усі будівлі навколо немов зіщулилися на знак поваги.

Батлерові довелося закинути голову, щоб побачи­ти верхівку височенної споруди.

— Маленьке не для нас, еге ж? Чому б нам хоч раз не зустрітися десь у кав’ярні «Старбакс»?

— Я не обирав цю будівлю, — сказав Артеміс. — Вона вибрала нас. Сюди нас привела сама доля.

Він торкнувся Батлерового плеча, і охоронець припаркував автомобіль на першому вільному місці. Шукати його довелось довго. Вранці в Тайбеї дуже багато автомобілів, але рухаються вони повільно, плюючись димом, немов по вулицях повзе один довгий роздратований дракон. Тисячі пішоходів і велосипедистів надягають маски, аби хоч трохи вберегтися від смогу.

Коли машина зупинилася, Артеміс продовжив ін­структаж.

— Тайбей 101 — це диво сучасної інженерії. А на­дихнув на нього архітекторів скромний бамбук. Але лише завдяки одній такій формі в разі землетрусу або сильного вітру він би не втримався, тож його по­будували на залізобетонному каркасі, та ще підві­сили сталеву кулю масою сім тон, яка виконує роль маятника, що гасить силу вітру. Геніально. Замість будинку гойдається маятник. Його можна навіть з оглядового майданчика побачити. Власники вкри­ли його шаром срібла завтовшки в п’ятнадцять сан­тиметрів, на якому зробив гравіювання відомий тайбейський митець Александр Чу.

— Дякую за урок з мистецтва, — перервала його Холлі. — А тепер поділися з нами своїм планом. Хочу закінчити справу і зняти цей дурний костюм. Він так виблискує, що мене помітять усі супутники.

— Мені мій теж не дуже подобається, — поскар­жився Номер Один, убраний в очіпок і помаранчеву квітчасту сукню. Помаранчевий, вирішив він, йому аж ніяк не пасує.

— Твоя сукня — то не найбільший твій клопіт, — зауважила Холлі. — Наскільки я пам’ятаю, ми от-от віддамо тебе в руки кровожерливого вбивці. Чи не так, Артемісе?

— Саме так, — підтвердив Артеміс. — Але лише на кілька секунд. Небезпеки для тебе майже немає. Хіба що на кілька секунд. І якщо мої підозри правильні, ми можемо врятувати Гібрас.

— Повернімося до миті, коли мені загрожуватиме небезпека, — нахмурився Номер Один. — На Гібрасі кілька секунд — це довгий час.

— Але не тут, — відповів хлопець, намагаючись його заспокоїти. — Тут за кілька секунд ти встигнеш розкрити долоню.

Номер Один заради експерименту кілька разів розкрив долоню.

— Дуже довго. Чи можна якось скоротити цей час?

— Навряд чи. Якщо і можна, то лише поставивши під загрозу життя Мінерви.

— Але ж вона прив’язала мене до стільця! — І Но­мер Один обвів очима збентежені обличчя. — Що? Я жартую. Звісно, я це зроблю. Але більше ніякого помаранчевого. Будь ласка.

Артеміс посміхнувся, але очі лишилися серйозними.

— Гаразд. Ніякого помаранчевого. А тепер до плану. Він складається із двох частин. Якщо перша не спрацює, друга не знадобиться.

— Не знадобиться, — машинально повторив Но­мер Один. — Буде непотрібною, зайвою.

— Точно. Тож поясню її, коли буде потреба.

— А першу частину? — поцікавилася Холлі.

— У першій частині ми зустрінемося з жорсто­ким убивцею і його бандою, і він сподівається, що ми передамо йому Номер Один.

— А ми що зробимо?

— Передамо Номер Один, — сказав Артеміс. Він повернувся до трохи переляканого бісеняти. — Як тобі подобається план?

— Ну, перша частина мені не подобається, а остання мені не відома. Сподіваюся, в середині буде щось приємніше.

— Не хвилюйся, — запевнив його Артеміс. — Буде.

Тайбей 101

Зі схожого на печеру вестибюлю друзі на швидкісно­му ліфті піднялися на оглядовий майданчик. Можна сказати, що Холлі та Номер Один формально отри­мали запрошення, бо табличка на головному вході наполегливо просила відвідувачів приходити та йти, коли їм схочеться. Принаймні Холлі вирішила вва­жати це запрошенням.

— Ліфти «Тошиба», — прочитав Артеміс у брошу­рі, яку прихопив на вході. — Найшвидші ліфти у сві­ті. Ми рухаємося зі швидкістю вісімнадцять метрів за секунду, тож на вісімдесят дев’ятому поверсі бу­демо менше, ніж за півхвилини.

Артеміс глянув на годинник, і двері відчинилися.

— Гм. Вчасно. Вражаюча техніка. Може, вдасться дістати такого додому?

Вони вийшли на оглядовий майданчик. На про­тилежному боці розташувався ресторан. Відвідувачі могли ходити по всьому майданчику і знімати пано­рамний вид. З цієї висоти можна було навіть Китай побачити через Тайванську протоку.

На якусь мить друзі забули про свої проблеми і сповнилися благоговіння перед грацією цієї веле­тенської споруди. За вікнами на горизонті небо зли­валося з морем. Особливо це вразило Номера Один. Він закрутився на місці, мало не заплутавшись у по­долі сукні.

— Обережніше з піруетами, малий, — порадив Батлер, який отямився першим і повернувся до робо­ти. — Ти показуєш ноги. І натягни очіпок на обличчя.

Номер Один слухняно зробив те, що йому сказа­ли, хоча очіпок йому явно не подобався. Він був без­формним, з обвислими крисами, і голова бісеняти в ньому нагадувала мішок із випраною білизною.

— Нехай тобі щастить, Холлі, — сказав Артеміс у по­вітря. — Зустрінемося на двадцять третьому поверсі.

— Роби все якомога швидше, — прошепотіла йому на вухо Холлі. — Магії в мене лишилося не так уже й багато, щоб підтримувати захист. Уже починає проступати.

— Зрозумів, — ледь ворухнув губами Артеміс.

Компанія повільно підійшла до бару і сіла за сто­лик під величезним маятником, що висів на метр вище вісімдесят дев’ятого поверху. Сімсоттонна куля нагадувала кімнатний Місяць, поверхня якого була вкрита традиційними малюнками.

— Це легенда про Ньяна, — пояснив Артеміс, не­мов вони сюди на екскурсію прийшли. — Кровожер­ливе чудовисько, що напередодні кожного нового року жерло людську плоть. Щоб його відстрахати, запалювали смолоскипи і пускали хлопавки, тому що Ньян боявся червоного. Звідси і бризки червоної фарби. Судячи з малюнків, Ньян скоріше за все був тролем. Чу спирався на описи сучасників.

До столику підійшла офіціантка.

— Лі хо бо, — сказав Артеміс. — Можна нам гор­нятко чаю «оолонг»? Органічного, якщо маєте.

Офіціантка глянула на Артеміса і перевела погляд на Батлера, що досі стояв.

— Ви містер Фаул? — запитала вона бездоганною англійською.

— Так, я Артеміс Фаул, — відповів хлопець і по­стукав пальцями по столу, привертаючи увагу ін­ших. — Ви щось для мене маєте?

Офіціантка передала йому серветку.

— Від джентльмена за барною стійкою, —