Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

Конг сів на стіл, обіперся руками об коліна.

— Мені потрібен демон, — сказав він, дістаючи із секретної кишені в рукаві піджака стилета. — Як його знайти?

Гаспар Парадізо обхопив доньку руками, намага­ючись прикрити кожен сантиметр її тіла.

— Якщо ти скривдиш її, Конгу...

Біллі Конг закотив очі.

— Зараз не час для переговорів, лікарю.

Він покрутив лезо між пальцями і раптом вики­нув руку, пославши стилета в Гаспара. Рукоятка уда­рила лікаря по чолу, і він упав, немов пальто, що скидає з плечей дівчина.

Мінерва опустилася навколішки, обхопила голо­ву батька руками.

— Папа? Прокинься, папа! — на мить вона знову перетворилася на маленьку дівчинку, але інтелект узяв гору. Вона перевірила батьків пульс, доторкну­лася рани вказівним і середнім пальцями.

— Вам пощастило, містере Конг, і у вбивстві вас не звинуватять.

Конг знизав плечима.

— Уже звинувачували. Дивно, як легко втекти від правосуддя. Мені це коштувало рівно десять ти­сяч доларів. Три за пластичну операцію, дві за нові документи і п’ять за гарного хакера, що створив мені комп’ютерне минуле, яке можна було показати вам.

— Кілька міліметрів, і батько помер би, а не лише знепритомнів!

Конг витяг із кишені ще одне лезо.

— Ще не пізно. Ну а тепер розповідай, де знайти нашого маленького друга.

Мінерва повернулася до Конга, міцно стиснувши кулаки.

— Послухай мене, дурню. Демон зник. Навіть не сумніваюся, що його благодійники витягли з ноги срібну кулю, щойно він опинився в машині. Він по­вернувся на свій острів. Забудь про нього.

Конг спохмурнів.

— У цьому є сенс. Я б і сам так учинив. Добре, тоді кажи, коли наступна матеріалізація?

Мінерва мала злякатися. Зараз вона повинна за­бути все і ридати. Врешті-решт, батько лежав непри­томний, а чоловік, який це зробив, сидів на столі і розмахував ножем. Але Мінерва Парадізо була не звичайною дванадцятирічною дівчинкою. Під час надзвичайних ситуацій вона напрочуд зберігала спо­кій, завжди. Тож, хоча вона дійсно перелякалася, продемонструвати Біллі Конгу своє презирство було зовсім нескладно.

— Де ви були останні тридцять хвилин? — запи­тала вона і клацнула пальцями. — Ах, звісно, спали. Здається, ваші люди називають це нейтралізацією. Вас нейтралізувала маленька демониця. Тож до­звольте розповісти, що сталося. Усю нашу операцію було нейтралізовано. У мене не лишилося ані дослі­джень, ані розрахунків, ані об’єкта дослідження. Я маю починати від самого початку. Та якби ж то я могла це зробити. Це було б казкою! Минулого разу в мене були розрахунки часового тунелю; цього разу доведеться все робити самій. Не зрозумійте мене неправильно, я це можу. Врешті-решт, я ж ге­ній. Але на це піде принаймні сімнадцять місяців. А може, і більше. Компрене-ву, Конгу?

Біллі Конг усе чудово зрозумів. Він зрозумів, що ця розумниця намагається задурити його своєю наукою.

— Сімнадцять місяців, еге? А якщо з’явиться сти­мул?

— Стимули не змінять законів науки.

Конг зіскочив зі столу, безшумно приземлився на пальці.

— Мені здавалося, що твоя робота — змінювати закони науки. Хіба цей проект був не заради того, щоб довести всім іншим науковцям у світі, що вони дурні, і лише ти розумна?

— Усе не так просто...

Конг підкинув ножа і підхопив його в повітрі, навіть не глянувши на лезо. Іще раз, і ще. В повітрі замерехтіло срібло. Гіпнотичне видовище.

— Скажу просто. Мені здається, що ти можеш дістати мені демона, і здається, що можеш це зроби­ти менше, ніж за сімнадцять місяців. Отже, ось що я зроблю. — Він нахилився і підняв стілець Хуана Сото. Голова охорони впав на стіл.

— Я зроблю містерові Сото боляче. Так просто. І ти нічого не зможеш удіяти. Це демонстрація серйозності моїх намірів. Яка доведе тобі реальність ситуації. Тоді ти зрозумієш, що я кажу до діла. Після цього ти загово­риш. А якщо ні, перейдемо до учасника номер два.

Мінерва не сумнівалася, що учасником номер два буде її батько.

— Будь ласка, містере Конг, не потрібно цього ро­бити. Я кажу правду.

— О, тепер уже «будь ласка»? — вдавано здиву­вався Конг. — І «містере Конг». А що сталося з «дур­нем» і «негідником»?

— Не вбивайте його. Він добра людина. У нього родина.

Конг схопив Сото за волосся, відкинув голову на­зад. Кадик голови охорони випнувся, немов слива.

— Він некомпетентний, — буркнув Конг. — Поди­вись, як легко втік демон. І як просто мені було взя­ти контроль над ситуацією.

— Лишіть йому життя, — благала Мінерва. — Мій батько має гроші.

Конг зітхнув.

— Ти не зрозуміла? Така розумна дівчинка, а іно­ді кажеш дурниці. Мені не потрібні гроші. Мені по­трібен демон. А тепер припини базікати і слухай. Вести переговори немає сенсу.

У Мінерви стиснулося серце, коли вона зрозумі­ла, як далеко опинилася від свого звичного світу. Менше ніж за годину вона перейшла на бік темряви і жорстокості. І привела її туди власна пихатість.

— Будь ласка, — сказала вона. Доводилося докла­дати неабияких зусиль, щоб зберігати спокій. — Будь ласка.

Конг зручніше перехопив ножа.

— Не відводь очей, дівчинко. Дивись і пам’ятай,, хто тут головний.

Очі Мінерви були прикуті до столу, відірвати по­гляд від жахливого видовища вона не могла. Немов опинилася у сцені з фільму жахів, ще й з відповід­ним саундтреком.

Мінерва нахмурилася. В реальному житті саунд-треків не буває. Звідкись долинала музика.

Виявилося, що з кишені штанів Конга. Поліфо­нічний телефон награвав арію тореадора з опери «Кармен». Конг витяг телефон.

— Хто? — буркнув він.

— Моє ім’я не має значення, — сказав юний го­лос. — Значення має лише те, що я маю те, що по­трібно вам.

— Звідки в тебе цей номер?

— Маю друга, — відповів таємничий абонент. — Він знає всі номери. А тепер до діла. Здається, ви шу­каєте демона?

*

За кілька хвилин до цього Батлер з’їхав з траси біля з’їзду до аеропорту і втиснувся на заднє сидіння між Артемісом і Холлі. Вони разом спостерігали за дра­мою, що розгорталася в шато Парадізо.

Артеміс міцно обхопив коліна.

— Я не можу цього дозволити. Я цього не дозво­лю.

Холлі накрила його руку своєю.

— У нас немає вибору, Артемісе. Ми свою справу зробили. Тепер це не наша бійка. Я не можу ризику­вати Номером Один, не можна, щоб його побачили.

Чоло хлопця прорізала глибока вертикальна зморшка.

— Знаю. Звісно. Але все одно, як я можу втрима­тися осторонь? — Він глянув на Батлера: — Конг