Андраш Беркеші - ФБ-86, Андраш Беркеші

— Руки вгору! — наказав американець, пронизуючи Іштвана своїм поглядом. Вони стояли близько один від одного. Хлопець знав, що в наступну мить на нього нападуть. Вирішив випередити своїх супротивників. Блискавичним рухом вдарив американця краєм долоні по скроні. Той похитнувся і впав.

Два інші накинулись на Іштвана. Одного з супротивників він відкинув ривком плеча, другого садонув головою в обличчя. Та це був дужий чолов'яга. Він лише на якусь мить закрив очі, потряс головою і зразу ударив Іштвана по підборіддю. В хлопця потемніло в очах, він упав. Американець метнувся до нього. Та Іштван не втратив свідомості. Коли американець опинився поруч нього, хлопець швидким рухом підкосив його ногами. Той звалився. Іштван ривком схопився на ноги. В ту ж мить відчув, що хтось міцно обхопив його руками. Він інстинктивно нахилився, розставив ноги і несподіваним рухом рвонув вперед ноги свого супротивника. Обоє впали на підлогу. Американець не випускав Іштвана, намагаючись підім'яти його під себе. Іштван схопив ворога за ліву руку і почав ламати палець. Той закричав від болю і трохи відпустив хлопця. Одним оком глянувши на офіцера, Іштван побачив, що той повільно піднімається. В його руці заблищав пістолет.

— Здавайтесь! — гукнув офіцер, спершись на стіл.

«Нічого не вдієш, — майнуло в голові Іштвана. Проти зброї я безсилий». Хлопець підняв руки.

— Станьте біля стіни!

Він мовчки скорився.

Через годину Іштван уже сидів перед полковником і Донованом.

— Ви знаєте, яка кара належить за напад на військовослужбовців американської армії?

— Ні, — відказав Іштван. — Але на якій підставі ви тримаєте мене під арештом?

— Американські окупаційні власті мають на це право, юначе. А ви перебуваєте в американській зоні.

Іштван мовчав.

— Ось що, друже, — порушив тишу полковник. — Даремно пручаєтесь. Можливо, я говорив з вами дещо різкувато, але я люблю одверту розмову. Виконаєте оце завдання, і я даю вам слово честі, що більше доручень не буде. Після повернення можете негайно виїхати в Америку. Нам потрібне це відкриття. Скажу прямо — коли не дістанемо цих матеріалів, ми знищимо їх разом з ученим, бо не допустимо, щоб вони попали в інші руки. Якщо ви не погодитесь виконати завдання, сьогодні вас передамо угорським властям разом з доказом шпигунської діяльності. Коли б у мене був інший вибір, може, я й відмовився б від цього наміру. Але в мене іншого вибору немає. У вас є. Можете вибирати — життя або смерть. Ось як стоїть питання. Бо на тому боці вас повісять, можете не сумніватися. Я допоможу вам виконати завдання, небезпеку зменшу до мінімуму. А потім можете вчитися… Для роздумів у вас мало часу. Вирішуйте.

В голові Іштвана знову завирували думки. Як йому бути? Він думав про Голуба, старого доброго професора, який з таким натхненням працював над дослідами.

Полковник знову почав говорити. Іштван слухав його неуважно, одним вухом. Наче здалеку долинали до нього слова про жорстокі методи комуністів, про їхні плани підривної роботи в усьому світі і про те, що американці взяли на себе місію врятувати світову культуру.

— Ви, юначе, хочете, щоб ми визволили країни, які опинилися за залізною завісою, в тому числі і вашу батьківщину, але не бажаєте допомогти нам у цьому. Безкорисливі зусилля американського уряду повинні підтримувати всі чесні люди. Зрештою, хто зацікавлений у визволенні Угорщини? Ми чи ви?

— Але ж я хочу бути лікарем, — простогнав Іштван.

— За це треба боротися! Лікарем можете стати лише тоді, коли й самі візьмете участь у боротьбі. Інакше ні. Ви, певно, чули, скільки чоловік заарештовано останнім часом в Угорщині. Подумайте, яка доля чекає вас. Ось що я вам скажу: якби ви не були співробітником Голуба, ви були б уже давно в Штатах. Ваше нещастя, що саме ви працювали в професора, а ми повинні здобути його відкриття. А це не така вже й велика справа. Принаймні порівняно з тією, яку ви вже виконали для нас. Ну, яке буде ваше рішення? Погоджуєтесь?

— Погоджуюсь, — відказав хлопець.

Він закрив очі і стомлено відкинувся на спинку стільця.

Доктор Сегеді глянув на настільний календар. Було восьме листопада. Звичним рухом пригладив волосся, знайшов у блокноті потрібний номер телефону і подзвонив. У трубці озвався жіночий голос.

— Прошу капітана Шоша, — попросив він тихо. Чекаючи, вийняв вільною рукою з коробки сигарету і закурив. — Алло! — гукнув він у трубку. — Це ви, товариш капітан? Доктор Сегеді вас турбує. Сьогодні о сьомій годині вечора біля будинку 20, по Шкільній вулиці, вас чекатиме легкова машина з номером СМ-309. Прошу вас прибути точно.

Він поклав трубку і всміхнувся. Спокійно докурив сигарету, підвівся, підійшов до вмивальника і помив руки. Потім узяв свою лікарську сумку, поклав туди інструменти, одягся і вийшов з будинку. На мить зупинився, з насолодою вдихаючи свіже ранкове повітря. Непомітно оглянувся навкруги. Вулиця Керт була безлюдна. Він вирушив у напрямку вулиці Неметвельдь.

Через десять хвилин доктор Сегеді вже дзвонив бід хвіртки вілли професора Голуба, йому відчинила Рожі. Дівчина була в синій ситцевій сукні і білому мереживному фартусі. Всміхнувшись, вона вижидально глянула на відвідувача.

— Доктор Сегеді, — відрекомендувався високий чоловік, привітно всміхаючись. — Дозволите зайти?

— Але пана професора немає вдома…

— Не біда, дівчинко, — сказав Сегеді. — Хтось же та є в домі…

— Прошу, заходьте, — вказуючи рукою вперед, запросила дівчина.

— Ви давно у Голубів? — спитав лікар, з цікавістю оглядаючи вродливу чорняву дівчину.

— Всього кілька днів…

— Ось чому я вас раніше не бачив, — зауважив Сегеді, хоч не мав уявлення, чи була у Голубів раніше служниця. Тим часом вони підійшли до будинку.

— Проходьте, пане докторе… — пропускаючи його вперед, запрошувала Рожі.

Сегеді старанно витер ноги і зайшов у передпокій.

— Господиня незабаром повернеться. Вона пішла ненадовго. Десь по-сусідству, до кравчихи.