Андраш Беркеші - ФБ-86, Андраш Беркеші

— Брешеш!

— Ні, я кажу правду!

Фреді замовк. Він зморщив чоло, пригладив назад густе чорне волосся.

— Ти багато знаєш, Єво, занадто багато, — озвався він лиховісно.

— Так, — мимохіть зірвалось з уст дівчини.

— І ти хвора, дуже хвора. І базікаєш усякі дурниці…

— Ні… Ні… Я казала правду! — скрикнула Єва.

— Багато базікаєш! Твоє базікання небезпечне! — Фреді підвівся з крісла. — Я повинен підлікувати твої нерви… Розумієш?

Ні! У мене все в порядку…

Я вилікую тебе!

Фреді вийняв з внутрішньої кишені довгасту коробочку, схожу на коробку з-під авторучок.

Єва з жахом стежила за кожним його рухом, інстинктивно відступаючи до стіни. Фреді вийняв з коробки голку і шприц, з кишені піджака дістав ампулу.

— Роздягайся!

Дівчина враз протверезилася. Губи від жаху розкрилися, руки інстинктивно піднялися для захисту.

— Ні! Ні! Фреді! Зглянься на мене! Фреді!

— Роздягайся! — знову наказав Фреді. Його очі звузилися, він повільно підходив до дівчини.

— Фреді, благаю тебе… — шепотіла Єва. — Послухай мене… Не будь таким жорстоким…

— Роздягайся! — Він уже був коло дівчини. В його колючих, темних очах горіла жорстокість. Він не зводив очей із спотвореного смертельним жахом обличчя.

— Занадто багато знаєш про мене, занадто багато, — прошипів він. — Ти мусиш мовчати! Але ти не вмієш мовчати…

На чолі Єви заблищали холодні краплі поту, груди стисла якась жахлива спазма, серце несамовито калатало, думки вирували у дикому танці. Все її єство охопив невимовний відчай, але замість слів з її уст зривалось лише хрипіння. Дівчина хотіла кинутися на Фреді, та все навкруги поринуло в темряву, і вона впала непритомна.

Іштван нервово проходжувався по кімнаті. Тепер було ясно, в якому відчайдушному становищі він опинився. Спочатку виникла думка про самогубство. Іншого виходу не було. Адже він у пастці. Якщо його повернуть угорським властям, сувора кара буде неминучою. Його повісять!

Іштван сів до столу, обхопив руками голову і замислився. Ніяк не міг примиритися з думкою про смерть. Молоде, здорове тіло прагнуло життя. В ньому прокинулася жага свободи, яку ще більше розпалювало усвідомлення того, що він в'язень. Хлопець хотів бути вільним. Можливо, якби матеріал треба було добути не у Голуба, а в когось іншого, він би так не мучився. Зрештою, винахід не є військовою таємницею, це лікарська робота, яка нічого спільного не має з обороною, з армією. Той матеріал, який Іштван приніс у конверті, був військового характеру. То була військова таємниця. Отже, він уже вчинив злочин, його провина не збільшилася б, коли б він викрав відкриття Голуба, адже професор проводив досліди як приватна особа. Але Іштван не може обікрасти старика! Голуб зробив для нього стільки добра! Отже, лишається один вихід — тікати. Все одно куди, аби вирватися звідси! Тільки як? Удень це неможливо. До вечора треба щось придумати. Розташування кімнат у віллі він знає. Якби пробратися в двір, усе було б гаразд. За критим басейном можна перелізти через кам'яну огорожу.

Думки про втечу настільки полонили хлопця, що він не помічав, як минає час. У нього виникло безліч планів. Кожен з них Іштван розробляв до найменших деталей, але згодом відкидав, бо в кожному була якась вада. Від плану втечі через вікно відмовився, бо в кімнаті не знайшлося жодного предмета, з допомогою якого можна було б виламати грати. «Тільки через двері можна вибратися», — вирішив він. Їсти йому цілий день нічого не давали. З цього він теж зробив висновок, що вони хочуть зламати його опір.

Іштван приліг на ліжку. Час минав. Стемніло. Світла він не вмикав. У віллі була така тиша, наче все в ній вимерло. Він стомився від переживань і не помітив, як заснув.

Була вже ніч, коли він прокинувся. Глянув на годинника: п'ять хвилин на першу. Згадав про план втечі. Втрачати йому нічого. Що буде, те й буде, він спробує.

Підійшовши до дверей, Іштван припав до них вухом, прислухався. Жодного звуку. Тоді він почав гатити кулаком у двері. Ніхто не озивався. «Може, вілла справді порожня?» — подумав Іштван. Знову постукав. Прислухався. Із сходів ніби почулися кроки. «Так, хтось іде», — майнула думка. До дверей наближалися чиїсь поквапливі кроки. Іштван хвилювався.

— Чого вам треба? — спитав хтось по-німецьки.

— Хочу негайно поговорити з паном полковником! — гукнув Іштван.

У замку цокнув ключ. Двері відчинилися, в них стояв чоловік років двадцяти восьми, з вогненно-рудим волоссям. На ньому була картата сорочка, светр і вузькі вельветові штани.

— Проведіть мене до полковника, — звернувся до нього Іштван.

— Тепер не можна, — позіхнув той. — Пан полковник приходить сюди тільки вранці, і нема чого…

Американець не договорив, бо Іштван стусонув його ногою в голінку. Той застогнав від болю і мимохіть нахилився, щоб вхопитися за ногу. Іштван скористався цим моментом. Коли голова американця опинилася на рівні його грудей, він щосили вдарив того кулаком у підборіддя. Американець звалився на землю наче лантух. Іштван машинально втяг зомлілого американця в кімнату, порізав ножиком простиню, одним шматком заткнув йому рот, іншими зв'язав руки і йоги. Зв'язаного поніс у ванну, поклав йому під голову подушку і зачинив двері ванної на ключ.

Після цього Іштван швидко вийшов у коридор. Біля сходів зупинився, глянув униз. Нікого. Почав спускатися. Сухі букові дошки скрипіли під ногами. По дорозі думав про те, як роздобути в Йоганна ключі. «Постукаю до нього», — вирішив. У тьмяно освітленому холі Іштван зупинився і оглянувся навкруги. Ніде нікого не було. Він рушив до кімнати Йоганна. Не встиг ще й дійти до неї, як відчинились двері однієї з кімнат першого поверху. З них вийшло троє. В одному з них Іштван впізнав того американського офіцера, з яким зустрічався у Донована.

Офіцер на мить зупинився, приголомшений, потім сказав щось англійською мовою своїм товаришам.

— Як ви сюди потрапили? — спитав офіцер.

Іштван