Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

а дружина його — на служницю… В той час ліки виготовлялися примітивно, не те що зараз, і він сам виконував замовлення клієнтів. Якось він приготував крем для однієї панночки, в якої з обличчя не сходили прищі. Крем допоміг їй позбутися їх. Про це стало відомо сусідам, потім усьому містові.

Бессонів шуряк порадив йому розрекламувати цей крем, вигадавши для нього гучну назву. Так з'явився на світ «Жюва». І шуряк зробив перший внесок у це комерційне діло.

Незабаром воно принесло справжнє багатство. Довелося побудувати кілька лабораторій, спочатку в Гаврі, потім у Пантені, в околицях Парижа. Слово «Жюва» замиготіло в усіх газетах, великими літерами повисло на стінах будинків. Ви навіть не уявляєте собі, який зиск дають такі речі, коли їм створити необхідну рекламу.

Перша дружина Бессона невдовзі померла, так і не встигнувши натішитися багатством. Бессон вирішив змінити уклад свого життя. Коли ми познайомилися, віп уже був багатієм, та ще не звик до грошей і не зовсім знав, що з ними робити. Очевидно, через те він одружився зі мною.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що йому потрібна була вродлива жінка, яку він міг би одягати й виводити в світ. Парижанок він побоювався. Жінки із багатих родин Гавра просто жахали його. Він відчував себе спокійніше в товаристві молодички, яку зустрів за прилавком кондитерської. Думаю, його не дуже засмутило те, що я вдова і що в мене також є дитина… Не знаю, чи зрозумієте ви все це.

Так, він розумів. Його тільки вразило, як безпомилково розібралася вона в своєму чоловікові і як спритно все влаштувала.

— Одразу ж по нашому весіллі він придбав особняк у Парижі на авеню Ієни. А за кілька років — замок Анзі в Солоні. Він осипав мене коштовностями, одягав у найкращих кравців, возив до театру та на кінні перегони. Він навіть збудував яхту, з якої ні разу не скористався, бо страждав на морську хворобу.

— Як вам здається, він був щасливий з вами?

— Не знаю. Можливо, він був щасливіший у своїй конторі на вулиці Тронше, бо там його оточували підлеглі В інших місцях йому здавалося, що з нього збиткуються, хоча він був цілком пристойним чолов'ягою, навіть розумним, як більшість із тих, хто орудує великими грошима. От хіба що великі гроші прийшли до нього надто пізно.

Та він утовкмачив собі в голову, що повинен стати великим промисловцем, і поряд з кремом «Жюва» — справжнім золотим дном — почав випускати інші парфюмерні вироби: зубну пасту, мило, бозна-що ще. На рекламу він витрачав мільйони. Він збудував заводи не тільки для випуску самих цих виробів, але й для їх упаковки. Тео також вступив у це діло й почав плекати ще грандіозніші мрії.

Так минуло двадцять п'ять років, пане Мегре! Тепер я вже насилу пригадую цей час, так швидко він проминув. Ми завжди поспішали: із паризького будинку — до замку, звідти — до Канн або Ніцци, далі знову мерщій поверталися до Парижа двома автомобілями — другий віз багаж, дворецького, покоївку та куховарку.

Потім чоловік вирішив щороку подорожувати, і ми виїздили до Лондона, до Шотландії, Туреччини, Єгипту. Справи кликали його назад, і ми знову і знову поспішали, переїздили з валізами, вщерть набитими моїми сукнями та коштовностями, які в кожному місті задля безпеки належало здавати на схов до банку.

Арлетта вийшла заміж. Я так і не второпала, навіщо. Точніше, я так і не дізналася, чому вона вийшла заміж саме за цього хлопця, котрого ми навіть не знали, хоча могла вибрати собі чоловіка серед багатих молодиків, які відвідували наш дім.

— А ваш чоловік не залицявся до вашої доньки?

— Признайтеся, ви гадаєте, що це було більше, як звичайне захоплення, правда? Я міркувала над цим. Цілком природно, що мужчина в літах, живучи в одному будинку з молодою дівчиною, не його донькою, міг закохатися в неї. Я пильнувала за ними. Він справді осипав її подарунками, виконуючи всі її примхи, та нічого іншого я не помічала. І не знаю, чому Арлетта вийшла заміж у двадцять років за першого стрічного. Я можу зрозуміти багатьох людей, та ніколи не розуміла своєї доньки…

— У вас були добрі стосунки з синами вашого чоловіка?

— Тео, старший, майже відразу незлюбив мене, а Шарль завжди ставився до мене, як до рідної матері. Тео так і не одружився. Кілька років він вів досить шикарне життя, чого не міг дозволити собі його батько, бо був до нього непризвичаєний. Чому ви так на мене дивитесь?

Комісара вражав той самий контраст. Вона розмовляла невимушено, з легкою усмішкою, з тим самим ясним виразом світлих очей, — і тим більше дивували слова, які-вона вимовляла.

— В мене було вдосталь часу для роздумів, адже ви знаєте — п'ять років я живу тут сама! Тео невилазно сидів на перегонах або в «Максім», «Фуке» чи інших модних рестораціях, а літо проводив у Довілі. В той час його дім був відчинений для всіх, його оточували молоді люди із знатних родин, та без жодного су в кишені. Він і зараз намагається жити так само, точніше, відвідує ті самі ресторани, та зараз у нього самого немає грошей і його більше частують інші. Не знаю, як він викручується.

— Ви не здивувалися, дізнавшись, що він в Етрета?

— Ми вже давно не бачимося. Тижнів зо два тому я помітила його в місті й подумала, що він тут проїздом. У неділю Шарль привів його до мене й просив нас помиритися. Я подала руку Тео.

— Він не пояснив, чому приїхав сюди?

— Сказав, що хоче відпочити. Але ви перебили мою розповідь. Все, про що йшлося досі, діялося ще за життя мого чоловіка. Останні десять років не завжди були безхмарні.

— Коли ви купили цей будинок?

— Незадовго перед банкрутством чоловіка, коли в нас був