Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

продовжували просвічування зерна, то воно спочатку нагрілося б, потім зів’яло — і вмерло. Це ви правильно вирішили, Ганно. Ну, от тепер перейдемо й до лисини нашого Андрія Антоновича. Рома, як ми знаємо, просвітив її ультракороткими проміннями. Але він зробив це в припустимих межах. Проміння активізувало шкіру, активізувало старі волосяні луковички в тій шкірі, що вже не могли, втратили здатність, живити волосся. Після просвічування луковички знов почали роботу. Вони випустили з себе волосинки — і безплідна до того лисина Андрія Антоновича вкрилася новою чудовою шевелюрою.

— Це лише твоє припущення, — похмуро перепинив його Містер-Пітерс.

— Дай інше, якщо моє тебе не задовольняє, — неуважно відповів Олесь.

Але Містер-Пітерс вирішив краще не втручатися до цієї справи і відвернувся до телевізора, щось налагоджуючи в ньому. Олесь підморгнув Ганні, що відповіла йому співчутливою усмішкою, і продовжував:

— Що сталося б, якби Рома не спинив просвічування й продовжував його далі?.. Активізовані луковички дістали б надто сильну дозу проміння й вмерли б. Явище перетворилося б на свою протилежність. Діалектика, Ганно, нічого не поробиш. Саме так і вийшло з нашим бідним Потапичем. Андрій Антонович хотів допомогти йому — допомогти добре. Випадково він потрапив на дуже коротку хвилю, одну з найактивніших хвиль нашого генератора. Скільки там було, Містер-Пітерс? — звернувся Олесь до бригадира.

— Близько дев’ять міліметрів, — відповів той, не повертаючися від телевізора.

— От, я так і думав. Це дуже активна хвиля. А, крім того, Андрій Антонович вирішив «міцніше» просвітити лисину приятеля. І тримав його, аж доки він не підстрибнув сам. Що вийшло? Міцне проміння, замість активізувати луковички, вбило їх. Не тільки не зросло нове волосся, а й все старе випало. Знов-таки, діалектика, явище перетворилося на свою протилежність. В тому-то й полягають головні труднощі нашої роботи, Ганно, що нам треба весь час триматися в певних межах. А де ті межі — можна встановити лише практично…

Ганна кивнула головою, погоджуючись — і зразу ж розсміялася дзвінко й весело:

— Отак саме ви й корів просвітили!.. Ха-ха-ха, не витрималися в припустимих межах — і пішли бідні корівки лити молоко… ха-ха-ха!..

— Що ж, і з коровами, звісно, трохи переборщили. Але тепер ми твердо знаємо, де й як локалізується вплив ультракоротких хвиль на корів.

— А з пацюками що було? — не вгавала Ганна.

Очевидно, їй не терпілося дістати відповідь на всі нерозв’язані досі питання.

Містер-Пітерс поглянув скоса на Олеся: «ану, мовляв, це ж цілком твоїх рук справа». Проте, він нічого не сказав. Визнаймо це за ознаку дружньої делікатності.

Справді, Олесь трохи поморщився. Нагадування про пацюків аж ніяк не цікавило його. А втім, він, швидко опанувавши себе, вже відповідав:

— З пацюками, Ганно, дуже загадкова історія. Тут, як кажуть справжня «терра інкогніта», невідомі краї науки. Бачите, я знов-таки можу зробити певні припущення. Але наскільки вони відповідатимуть дійсності — не знаю. В усякому разі, правильність їх гарантувати не можу. Хочете слухати при таких умовах?

— Хочу, хочу. Краще ж знати здогадки, ніж зовсім нічого…

— Ну, слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіалкове проміння щось чули?

— Авжеж. Це те саме проміння, що від нього людина робиться засмаглою.

— Так, так. Воно пігментує нашу шкіру. І воно ж таки дуже потрібне взагалі організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, просвічують ультрафіалковим промінням з так званих кварцових ламп? Ну, так у декого з учених є така думка, що отой пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіалкових променів, є запаси енергії ультрафіалкового проміння, що їх робить для себе наш організм. Один учений, на ім’я Шпітерс, зробив такий дослід. Він узяв дві рослини. Залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві зростають рослини дуже погано, вони бліді, кволі… І от, одну з тих рослин учений поливав звичайною водою, а другу водою, що перед тим певний час просвічувалася ультрафіалковим промінням. Що вийшло? Рослина, яка поливалася звичайною водою, була бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, просвіченою ультрафіалковим, промінням, зростала майже як під світлом — швидше й краще. Щоправда, вона була блідуватою. Але — може, це залежало, казав учений, лише від того, що йому не щастило дістати потрібну концентрацію ультрафіалкового проміння в воді.

— Ну, так що ж з того?

— Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіалкового проміння, ніби акумулює, її. Звідси один лише крок і до мого припущення.

— А саме? — не терпілося Ганні.

І знов Містер-Пітерс незадоволено відзначив надзвичайну зацікавленість Ганни, що не зводила очей з промовця.

— Зараз, зараз, — відповів Олесь. — Як ви знаєте, пацюки гіпертрофувалися, так гігантськи зросли через те, що нажерлися просвітленого зерна. Адже їх самих ніхто, здається, не просвічував, чи не так? Як же могло це зерно так вплинути на пацюків? Згадуючи попередні міркування з приводу впливу на рослину води, просвіченої ультрафіалковим промінням, — я так пояснюю собі механіку цієї події. Ми просвітили ультракоротким промінням зерно. Воно акумулювало в собі енергію цього проміння. Пацюки, з’ївши зерно, ввели собі в організм разом з ним і акумульовану енергію. А це принципіально не відрізняється від того, якби вони були безпосередньо просвічені нашим генератором. Ріжниця може бути тільки кількісна, але ніяк не якісна. От наслідки цього ми й побачили на власні очі. Побачили у вигляді велетенських пацюків, що на них нам довелося полювати… Зате тепер ми знаємо, що енергія нашого ультракороткого проміння активно акумулюється в тому об’єкті, що його ми просвічуємо.

— Висновки: не їжте просвічених продуктів, бо це буде рівнозначно тому, як би вас самих просвітили під генератором… Так, товаришу лектор? — напівсерйозно спитала Ганна.

— Не зовсім так, — засміявся Олесь. — Правдивіше треба вже висловитися ось як: не нажирайтеся, як пацюки, просвічених щойно продуктів.

Розсміялася й Ганна, а Містер-Пітерс додав:

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь варіант фантастичного оповідання Уелса, що звалося «Їжа богів». Там якийсь учений, — здається, професорі Бенсінгтон, —