Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. І, поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворилися на гігантів. Люди, комахи, худоба, птахи… На щастя, у нас все це закінчилося значно легше, ніж в Уелса. Проте, зачекайте: ось, здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, спокій, що панував досі на жовтогарячому прямокутнику телевізора, порушився. Олесь вигукнув:

— От і я тепер побачу щось. А то навіть досадно було: бачу весь час самі нерухомі речі…

— Наприклад, мене… — підшпигнула Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі… ой, та це ж наш Рома! Що ж він робитиме?..

Було яскраво видно. До лабораторії вбіг Рома. Видимо, він дуже поспішав. Він озирнувся, схопив щітку й почав чистити свій піджак, на якому були білі плями.

— Це від молока, — прошепотіла Ганна.

Рома швидкими рухами чистив піджак. Довгі його руки блискавичними рухами миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, стукнувся рукою об стіл. Щітка впала на підлогу. Рома махнув рукою, потер її об піджак, мабуть, боляче забив. Нахилився за щіткою. Піднімаючи її, помітив на підлозі щось дивне. Узяв у руки, тримаючи двома пальцями. То були мертві пасма волосся старого Потапича. Рома здивовано оглянув пасмо з усіх боків, незрозуміло знизав плечима, кинув знов на підлогу. По тому його довга незграбна постать зникла з поля зору телевізора: мабуть, він відійшов до вікна.

— Чого він хоче?.. — сказав Містер-Пітерс.

Але ось Рома знов з’явився у прямокутнику. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце. Піднявши обличчя, він роздивлявся, уважно оглядав свої щоки.

— Слухайте, в нього ж різнокольорове обличчя! — скрикнула Ганна. — А може, це жарти вашого телевізора, Містер-Пітерс?

— Машини ніколи не жартують, — поважно відповів той, — зараз пересвідчитеся в цьому.

Так, не помиляючись можна було зробити висновок, що в Роми один бік обличчя був темніший — і значно! — від другого. Це розглядав і сам Рома. Він то підносив дзеркальце ближче, то, навпаки, віддаляв його. Очі його дивилися сумно. Нарешті, він поклав дзеркальце і подався ближче до генератора. Уважно подивився на вимірчі прилади. Покрутив головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е, друже, так ми можемо далі нічого не побачити, — проговорив Містер-Пітерс. — Адже мій приймач настроєно досить точно…

Він схопився за ручки настроювання. І справді, був уже час, бо зображення в телевізорі почало вже розпливатися, всі обриси втрачували свою чіткість, немов затягуючись густим туманом. Кілька повертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — зображення знов заспокоїлося. Проте, тепер воно було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало…

— Що таке? — запитав Олесь.

— Та бач, Рома ж не знає, що ми спостерігаємо всі його рухи, він і не підозріває, що генератор робить зараз для телевізії. Очевидно, йому потрібна довша хвиля… ось, зараз скажу тобі, яка саме…

Містер-Пітерс подивився на покажчики…

— Близько восьми сантиметрів. Це дуже спокійна хвиля. Таку він дав генераторові. Ну, мені швидко довелося перестроїтися. Але на цій уже хвилі пересилання й приймання виображень іде гірше… Чекайте, що він робить? Він просвічує себе…

Так, Рома героїчно підставив промінню лівий бік свого обличчя, — той самий, що був світліший. Очевидно, це було не дуже приємно для нього, бо він кривився, морщився. Але терпів.

— Це він хоче засмагнути, — розсміявся Олесь. — Ну, і цікаві речі відкриває нам твій телевізор, Містер-Пітерс.

В ту ж мить Рома відстрибнув у бік. Він держався рукою за лівий бік обличчя й озирався.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо проговорила Ганна.

— Ні, щось не те, — відповів Олесь, вдивляючись у прямокутник.

— Йому щось завадило, — додав по паузі Містер-Пітерс.

Вони побачили, як Рома швидко підбіг до телефонного апарата й схопив трубку. Він слухав те, що йому говорили телефоном — і обличчя його серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав — і знов кивнув головою. А дослухавши до кінця, Рома кинув трубку назад, на важіль апарата, і кинувся до стола, до генератора.

— Що трапилося? — зацікавлено проговорив Олесь.

Відповісти йому не встиг ніхто. Рома схопився рукою за головний рубильник генератора. І відразу всі риси, всі тіні, все зображення зникло з жовтогарячого прямокутника телевізора, що світився тепер рівним, спокійним світлом.

Ганна здивовано подивилася на Містера-Пітерса:

— Що це таке?

— Простіше не може бути. Рома кудись поспішає з лабораторії — і вимкнув, виходячи, генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно. Адже він не знає, що нам генератор потрібний для телевізії…

— Але що ж таке трапилося? Чому він кинув просвічування, не закінчивши його, й побіг кудись?

— Цього я не знаю, так само, як і ви. Проте, зараз узнаємо. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Містер-Пітерс.

Проте, тільки-но Ганна й Олесь вийшли, Містер-Пітерс враз кинув телевізор і підбіг до вікна, чекаючи на появу їх надворі. І ось він побачив: Ганна щось весело говорила Олесеві, кокетуючи поглядала на нього, усміхалася. А цей віроломний товариш ніжно узяв її за руку — і тримав у своїй, не випускаючи. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й заглядала в очі Олесеві.

Найгірші передчуття Містера-Пітерса справджувалися. Він повернувся від вікна до телевізора, неспроможний більше витримувати це видовище. Думки його заплуталися. Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор, підняв руку:

— Іф ю вонт, пліз. Якщо ви бажаєте, прошу. Фор мі іт із нот інтерестинг. Мені це навіть нецікаво. Ол райт. Гаразд.

І, випустивши цю зливу англійських виразів та додавши до них за звичкою тут-таки й переклади, Містер-Пітерс рішучим кроком подався з клубу.

14. НЕСПОДІВАНА РОЗЛУКА