Софія Парфанович - Люди і тварини

віддих. Біля ліжка стояв пес. Наляканими очима поглядав на господиню. В дорозі вийнятку лікарі дозволили йому бути біля неї.

Хвора боролася із смертю, що стояла дуже близько біля неї. Значно ближче як її єдиний, вірний приятель, пес.

Між одним і другим приступом болю, вона прикликала сестру — піклунку.

— Хочу… хочу… подиктувати мою останню волю… мій дім і все… для товариства сліпих… гроші… в банку… небагато, моєму псові… Топсові… Мав лиш мене… щоб йому нічого не бракло до кінця життя.

Посинілою, дрижачою рукою підписала: Анна Ш…ааа…н.

Хитрун

Сріблясто — сірий звірок повисав з гілки. Він обвинувся хвостом кругом гілки й дивився з неї вниз. Голова в нього мала, видовжена й ясного кольору. Малі рожеві, голі вуха. Хитрі чорні очка розглядаються по землі. Може трапитись яка миша, вуж чи, навіть, черепаха. Їх дуже зручно спостерігати, повиснувши на хвості вниз головою. І на птахів теж можна полювати, коли бігають попід деревами.

Здавалось би, що це мавпа — бо хто інший так зміг би вмоститися на гілці?

— Мавпа, мавпа! — скрикнули разом Кольо й Івась. — Зловім її, зловім! Зробимо цирк!

Хлопці були розумні й винахідливі. Мали з собою рибальське приладдя, а з ним сітку на дрючку.

Звірок не збирався втікати. Він добре поснідав, і тепер йому хотілося спати. Треба знати, що опосум — доволі лінива тваринка й має звичку засипати поблизу місця, де полює. Навіть, коли то курник. Вранці може господар застати опосума біля повбиваних ним курок. Бо той розбишака вбиває їх більше, ніж йому треба на прохарчування.

— Закинь сітку, Колю! — порадив Івась. — Обкрути нею оцю мавпу й бігцем додому!

Кольо підстрибнув і закинув сітку. Від несподіванки звірок хитнувся і упав у сітку. Хлопець обвинув її довкола звірка.

— Ой, він здихає! — крикнув Івась. — Дивись, дивись!

І справді, звірок простягнув лапи, наче стверд, і з рота в нього висунувся язик. Невже він забився насмерть, як падав? Алеж висів він не високо!

Хлопці понесли тваринку до хати. В банці хлюпались риби, зловлені в озері. Окуники мали гарні зелені плавці. Між ними звивалась «соняшна риба» з помаранчево — золотистим черевцем.

З такою здобиччю хлопці підійшли до свого дому. Він стояв на узберіжжі. Здалеку було видно бронзового кольору ґанок з червоним дахом.

Обидва нараз вбігли в хату й Кольо вигукнув:

— Тату, ми зловили мавпу! Звисала з дерева, обвинувши хвоста кругом гілки. І має такі голі руки й пальці, як у людини. Але вона здохла у дорозі. Ми думали, що ви зробите клітку, і ми мали б цирк.

Тато засміявся.

— Та яку мавпу? У наших лісах мавп немає. А покажіть мені її!

Утрьох подались на город. Там під дубом хлопці залишили свій улов.

Сітка була порожня… Ані сліду здобичі!

— Та вона здихала, і ми несли її швидко додому. Де ж вона?

І справді, що сталось із звірком? Невже щось затягнуло його в ліс?

— То напевно був опосум! — сказав тато. — Вони в небезпеці прикидаються неживими. Напасник залишає їх, а тоді вони негайно зриваються і втікають. Так зробив і ваш звірок.

Дійсно, хлопці думали, що опосум мертвий, і залишили сітку отвором догори. А він використав нагоду й видобувся з неї. Обманувши напасників, він зник у лісі. Тепер йому вже не хотілося спати.

Чого навчила доньку стара блощиця

Не знаю, чи в комах є школи й учителі. Мабуть таки немає. Хоч часто ви побачите комах, що сидять тісно один поруч одного. Може з переду в них учитель і він навчає їх якоїсь комашиної мудрости? Бо деякі комахи дуже мудрі. От так: бджоли, чмелі й оси, а надівсе мурашки. Про них написали люди, не томи, а цілі бібліотеки.

Та я не писатиму про тих мудрих комах. Про них я знаю дуже мало, хіба стільки, що з книжок. А вже пасічники, так ті потраплять розказувати й розказувати про бджіл і кінця немає їхнім оповіданням. Інколи думаєш: правда то чи побрехенька? Бо пасічники славні байкарі. Так як ловці. Вони потраплять розказувати чудовища, дивовижі, частина з них побрехенька. Її й називають латиною ловців.

Та мені ніякого діла до пасічників і до ловців. Мене зацікавила стара, сплюснута ягідна блощиця. Завбільшки нігтя на вашому малому пальцеві, тільки трохи ширша, вона трохи нагадує черепаху. Може навіть вона більше неповоротна як черепаха. Борониться перед напасником дуже нехитрим способом: паде з гілки на якій сиділа повчаючи свою доньку й зникає серед трав. Хто б її там найшов оцю зелену комаху?

Є ще й другий спосіб оборони, що його власне навчала вона доньку, коли ми наблизились до малинника. А малинник — це густі кущі рясно посипані червоними соковитими ягодами — малинами. Що вже добрі малини! В роті аж розпливаються. Солодкий запашний малиновий сік так смакує нам у літку! В зимі ми п’ємо його заваривши з цукром улітку. З водою він смакує прекрасно, нагадує нам теплий літній день. Він, або малинове варення, политі на риж смачні, смачні! Не диво отже, що Стара вибрала собі таке гарне житло. Під шершавим малиновим листком. То так, якби ми зажили під холодильником. Захотіла їсти — не потребувала навіть так трудитись як ми, відчинюючи холодильника. Просто підлазила до малин, роговатими щелепами наколювала ягоду й висмоктувала з неї сік. Бачили ви коли-небудь малину, після такого блощичиного пирування? Вона почорніла, висушена й без ніякого смаку. Та не раджу я вам куштувати таких ягід. Мало того: будьте