Софія Парфанович - Люди і тварини

тварини, що віддала людині свої очі. Свої розумні очі. І я думала, що сліпець мусить дуже любити свого пса…

— Може любить… але… це тільки пес… і мусить знати свій обов’язок.

Жінка поглянула на мене з недовір’ям, наче хотіла в моїх очах вичитати правду. Але я дивилася в другий кінець вулиці, звідкіля над’їздив мій автобус.

Спадкоємець

Невеликі дімки американського міста побігли здовж вулиці й здавалася б, що немає кінця цьому разкові людських жител. Усі похожі один на одного з невеликим ґанком з переду й ще меншим із заду, від сторони городу. В хаті кілька кімнат внизу й дві кімнатки нагорі — одна від переду, друга від заду, їх лучить по боках піддашшя. От і цілий дімок.

З переду попід вікнами кілька кущів вічно — зеленої породи, як от: тиси, ялівці, туї. Вони так використовують смужку землі, для них призначену, що на ній нічого більше не може рости. Інколи тільки барвінок чи повій, або пару кущиків папороті.

З-заду, за хатою теж невеликий город. На ньому господарі мають звичайно одно-друге деревце, біля огорожі кущик бузка, вербу, що напровесні цвіте базями, кущик — два пнучої троянди. Решта города поростає трава, або квіти, що хто любить.

Пані Анна Шан, єдина жителька в такому дімку любила траву. Вона була наче зелений килим, розстелений під яблунькою.

З весною яблунька цвіла рожевим, теплим цвітом і крізь гілки густо засипані ним проглядала синява неба. У стіп яблуньки пані Анна розклада собі лежанку й на ній відпочивала. На землі, поруч лежанки завжди й незмінно вилігувався Топс. То було улюблене місце того бронзового, в чорні поперечні смуги, пса. Трохи яснішого кольору довгі вуха порослі буйною шерстю, що м’якими хвилями спадала здовж них. Пані Шан радо чесала її і щіткувала. При чому жартувала собі, що Топс має модну дівочу зачіску й що потребує доглядача краси, щоб дбав про його шовкове волосся.

Не відомо, чи Топс розумів, про що говорить господиня, але розумів, що говорить до нього, та ще й привітливо. Бо так було від років. Пані Шан була самітна, старша жінка й ані в хаті, ані в городі не мала нікого. То ж, коли говорила, то напевно до свого єдиного приятеля, пса. Розумів це Топс і виляв хвостом та помахував вухами й тоненько й радісно скавучав. Розуміли це й сусіди, бо знали, що окрім до Топса Анні ні до кого більше говорити.

Так було довго, так було від років. Людина і пес зжилися і розуміли одне одного. Топс уночі спав біля її ліжка й Анні було відрадніше не бути самій у хаті. Топс був її вірним сторожем і на кожний незвичний шерех у хаті чи поза вікнами негайно відзивався. Не гавкав надто голосно й пронизливо, бо господиня не любила гармідеру. Але коротко й декілька разів кидав гавчок один за одним і вмовкав, як тільки Анна поглянула на нього. Мабуть розумів, що остеріг господиню і нічого більше від нього не вимагали.

У день ішов з нею на покупки й тоді походив собі й побігав і нанюхався собачих запахів, що неслись від кожного дерева й стовпа. По них пізнавав, який пес тут був і куди побіг, і чи то друг чи ворог.

Коли господиня заходила в крамницю, Топс сідав під порогом і терпеливо ждав. За кожним разом, коли відчинилися двері він поривався і пильно оглядав людину, що вийшла з крамниці. Коли то не була його господиня, зідхнувши, він знову лягав біля порога й дожидався. Якже вона виходила, він радісно виляв хвостом і вони подавалися знову додому. Так вони жили й дружили: людина й пес.

* * *

Анна випрала шмаття і розвішувала його на городі. Теплий вітер швидко його висушував. Від дому до стіни ґаражу пробігав мотузок. На нього Анна навішувала випране. Під досягом руки мотузок напружувався, на нього Анна накидала мокрий кусок і другою рукою припинала дерев’яною причіпкою. Мотузок вихоплювався з рук і ще деякий час хитався в повітрі й прищіпки гомоніли на ньому дерев’яно. То була музика щоденної праці. Топс розумів її.

Анна наближувалась уже до ґаражу. Ще декілька кусків лишилось розвішати. Вона похилилась до кошика й сягнула по шматину. Щось незвичне сталося з нею: світ став кружляти довкола неї і всі предмети мішалися і затирались у її очах. Ноги стали дрижати, страшний біль здавив її в грудях, забракло віддиху.

— Топс! — закликала в останній хвилині, і впала, та втратила притомність.

Топс підбіг до неї і став обнюхувати. Щось мабуть йому було не довподоби, бо став носом штовхати лежачу. Далі торгав її за рукав і тягнув зубами за одяг. Але його господиня, що завжди його розуміла, не рухалася. Загавкав і завив, приклавши голову до землі. Його господиня лежала непорушно.

Топс ще декілька разів тягав її за одяг, а далі й за волосся, але вона не подавала знаку життя. Топс перестрибнув сусідську огорожу й підійшовши під двері став на переміну гавкати й вити. Незвичайна поведінка сусідського пса заставила людей вийти з хати.

— Йди до дому, Топс! — гукала сусідка пані Шан, — до дому, до дому! Йди до дому Топс!

Пес стояв і не виказував охоти відходити. Далі зловив паню Ірину зубами за край одягу й став її тягнути до огорожі пані Шан. Тепер уже пані Ірина зрозуміла, що сталося щось незвичайне, коли сусідський пес тягне її так настирливо. Один мет ока крізь огорожу розкрив перед нею небувалу картину: пані Шан лежала горілиць і непорушно. Топс перестрибнув огорожу, та припавши головою до землі став вити.

* * *

Пані Шан прочунялась у лікарні, куди сусіди відправили її. Лежала під кисневим шатром і її серце працювало дуже нерівно. Біль душив її та спирав