Софія Парфанович - Люди і тварини

різноманітности. Йдуть задивлені в ці ясні картини… Дитячі літа! Ех, дитячі літа! Котилися рівно й радісно, як оці усміхнені каштани. Але потім уже йшли роки, і були, як ті, прив’ялі. Вони втратили свій полиск, перестали дзвеніти гомоном спілих овочів і лежали нанизані на стрічці життя сухими, в’ялими, безкольоровими разками.

Задивлені в це намисто приходять до своїх варстатів, кладуть на бюрка по одному-два й понуривши голови, пишуть далі безконечні рядки цифр чи букв. Час від часу тільки підносять голови, дивляться за вікно й думають:

— Каштани падають…

У школі знову гомонить дзвоник і невгамовною гурмою учні вистрибують з лавок на подвір’я. В їхніх криках не розбереш пуття. Зате на подвір’ї!…

Оце гурток копає великого одинця. Цей бідний каштан править за м’яч і йому дістається так довго, поки випечена шкірка не відпадає від жовтявого ядра, а воно не розсиплеться на шматки, або поки не визволить його новий дзвоник.

Куди цікавіша для хлопців, і може для каштанів, війна. Тут масове бомбардування, свистіння, барабанний вогонь, крики поранених — справжній бій! Синці на обличчі, потовчені носи й ноги — тільки дрібниці проти насолоди баталії.

Летять тверді бронзові стрільна, ревуть стрільці — сміється золота осінь під синім небом, і співає вітер між сірими домами міст.

Весело, весело як!

В полуднє нові події на вулицях. Вибігає натовп школярів з великого будинку. Ще у великих вікнах синява широкого дня. Але ряд крислатих каштанів нащурився чуйно. Вони знають: тепер буде біда!

Он перед деревом два хлопчаки з зашмарканими носами /їм ніколи тепер думати про носи/. А третій угорі. Босі лапенята тримаються зручно, як у мавпи. Їхній власник трусить гілля, а два інші збирають овочі й вантажать до шкільних мішків. Падають зелені, колючковаті яблука й розкакуються. Малі руки ловлять кулі.

Під деревом розкидані книжки, чорнильниця, олівці й черевики. Вітер читає на сторінках завтрішню лекцію, а сонце купається в чорнильниці. Здається, що товариство вирішило на сьогодні покінчити збір. Мале мавпеня злазить зручно з дерева. Каштани навантажують на зручний чотироколесний візок і тягнуть.

Під деревами книжки самі вчаться, повернена чорнильниця чорним струмом сліз плаче за своїми господарями, що в невдяці покинули її на ласку осінньому вітрові.

Його очі

З-поміж стріпаних пірамід давнтавну вибіг автобус.

На зупинці зручно й прекрасно ввійшов пес. Чорний доберман, лисніюча шерсть, інтелігентне обличчя, притяті вуха, уважні очі. Через спину віжки, що їх держав у руці сліпець. Пес розглядався пильно й уважно, здержався біля водія, сліпець кинув монету, скринька загомоніла металево й зараз же клацнув кручок, що ним водій спустив монету до збірника. Сліпець сів скраю на поздовжній лавці й віз побіг далі своїми закарлючками. Господар попустив віжки й пес примостився під лавкою, біля його ніг.

У сліпця було худе обличчя, його ніколи не роз’яснював усміх. Воно було темне, сіраво — біле, безвиразне й незбагненне. Як темрява, що лежала поза мертвими очима.

У пса були інтелігентні очі, повні людського виразу. Вони, здавалося, думали. І вони — боялися. Що деякий час пес виставляв голову з-під лавки, сідав і намагався покласти голову людині на коліна. Власне не покласти її для спочинку, тільки, щоб нюшити руки господаря. По його лисніючій шкірі пробігали нервові дрижаки. І в його очах був неспокій. Він, справді хвилювався, прекрасний чорний пес, що його очі належали людині. Чого боявся пес із людськими очима?

Як тільки пес доторкнувся носом руки господаря він торгав за віжки й товк ними пса. Коли ж пес, мабуть не розуміючи, не влазив під лавку, господар ударяв його по голові кулаком. На хвилину пес зникав під лавкою на те, щоб зараз сісти й знову дрижачи нервово шукати господаревих рук. Рук, що товкли його по голові. Здавалося, йому хочеться полизати ті руки. Але ж господар штовхав його зап’ятками, штовхав із пересердям і бурмотів щось. І так було ввесь час, так було цілу дорогу: видючі очі пса, і темні очі людини, нервове дрижання, що пробігало по лисніючій шкірі, під якою пружились сильні м’язи, штовхання і биття, і люди, що дивилися на цю боротьбу двох пар очей. Очей: мертвих, але повних злости, і видючих і повних страху. Люди дивилися і їхні очі говорили, майже кричали. Але сліпець не бачив їхнього крику. Він боровся з головою з притятими вухами, головою пса, що служить йому своїми очима.

Люди зводили плечима й дивилися з обуренням на ці дві пари очей. Але не насмілювалися заговорити. Аж поки жінка, що зібралася висісти, не нахилилась понад сліпцем і не кинула йому кріз зуби:

— Так поневіряєте свої очі!

Я і жінка виходили з воза й сліпець повернувся до жінки й в його обличчі було ще більше тупої злоби:

— Не ваша справа! Але я провчу його ще не так удома! Він має лежати, лежати, як мертвий! Розумієте: як мертвий!

Автобус побіг — покрутив по бурому асфальті, в ньому залишився пес і дрижав зі страху. І ми стояли на зупинці, жінка мала сльози в очах і скаржилась мені на сліпця, що так поневіряє свої очі, очі пса. Пса, що боявся. Може їзди — тварини бояться її, може боявся за свого невидючого господаря і хвилювався, не знаючи чи впору він виведе його з воза. А може боявся того, що мало наступити вдома. Тому, що не лежав під лавкою.

Але у пса були інтелігентні, вдумливі очі. Очі, що їх він віддав на службу людині. Людині, що вимагала беззастережнього послуху.

— Я не можу без зворушення дивитися на пса, що веде сліпця. Я співчуваю нещасній людині, але в мене стільки доброти й дяки для