Софія Парфанович - Люди і тварини

обережні й не ласуйте на свіжих ягодах доки гарно їх не розглянете. А то трапиться вам те, що мені: сипнула до рота жмінку ягід і… негайно виплювала їх! А так кортіло, так кортіло! Замість приємного смаку — відразливий сморід наповнював мій рот, а язик пекло наче б перцю хто насипав.

— Тьфу! Тьфу! Харк, харк! Фуй!

Я плювала й чистила рота й не могла позбутись поганого смаку.

В тому часі донька найшлась серед трави біля мами, Старої Блощиці. Чистила ніжками ротика й очі, замазані малиною і моєю слиною. Мама дивилась на неї з задоволенням, я сказала б навіть: з радістю, коли відоме таке почування отим смердюшкам — блощицям.

Доня вдалась кмітлива й спритна. Не забула маминої науки, бо хто інший навчив її правікової мудрости? А, он вона:

— Як тільки хтось, чи щось доторкне тебе, або твою комору малину — не чекай, що буде далі. Негайно й то таки з місця, порсни з бочілки, що я дала тобі, як ти ще була маленька — крихітна. Цей сік твоя оборона. Він не пече нас, ані нам не смердить. Хоч які ми малі. Зате людям, отим великим, неповоротним чудовищам він пече так, що не можуть видержати. Виплює такий те, що захопив і таким способом звільнить тебе. А то зникнула б десь у безоднях його пельки.

Думаю, що тієї мудрости навчала мама доньку, коли сиділи на малиновій ягідці й грілись у сонці. Як і малини й вони люблять його. Бо мала мусіла вміти лекцію досконало, коли не дала мені поласувати, а заставила плювати й харкати й таким способом позбутись її.

Добрий учитель і кмітливий учень неодну науку передають з роду в рід, з покоління в покоління.

Фазани

Михайло косив траву. Косарка тарахкала, з під ножів густими зеленими бризками вилітала трава. Коли примкнути очі й дивитись у даль, складалося враження, що це зелена вода й її бризки хлюпають з-під човна. Покоси лягали як хвилі, що чомусь, спинилися в своєму поході.

Нагло з-під косарки випурхнула велика, бронзова птиця з металічною шиєю і білою обручкою на ній, та довгим, пишним хвостом. Михайло спинив косарку й зістрибнувши з сидження розглядав подію. У траві було гніздо, в ньому четверо молоденьких фазанят. Налякані вони тулились одне до одного. Щоб змилити напасника фазаниха полетіла до недалекого ліску. Кажуть, що раз вона покинула гніздо, то вже більше не повернеться до нього. Знаючи це, Михайло взяв малих з собою і вирішив піклуватись ними.

— Поглянь, Галю — говорив уже в хаті до дружини, — маємо приріст.

— Які гарні, які милі! — скрикнула Галя. — Який м’який, жовтий пух на них! Але як ми доглядатимемо їх? І як ти дістав їх?

Михайло, що був лісником, знав багато не лиш про дерева й рослин, але й про лісову птицю і звірів. Він розказав Галі про подію підчас кошення трави. Вона зробила гніздечко в кухні, постеливши в картоновій коробці ганчірки й папір. Його, щоб можна зміняти й вдержувати чистоту. І стала годувати фазанят. Спершу вони діставали варене посічене яйце. Згодом Михайло приносив їм з ліса муравлиних яєць. Швидко росли ціплята. Уже пух позамінювало остаточне піря.

Он уже вистрибують з коробки — гнізда й бігають по кімнаті. Ще трохи-трохи й стали вибігати на подвір’я. Тепер уже не буде заходу з годуванням: їстимуть разом із курками.

Але спати таки заходили в хату, до свого гнізда.

* * *

— Що зробимо з нашими фазанятами? — запитувала — міркувала Галя. — Зима, он, надходить. Де ж зимуватимуть наші гості?

— Може в курнику, з курками — думав Михайло. — А взагалі тваринам треба залишити волю, хай самі влаштуються на зиму.

Дійсно, влаштувалися. Були вже великі й літали досконало. У відчиненому вікні появлялась спершу металічно — зелена голова, далі цинамоновий тулів і довгий, пишний, писаний хвіст. Влітали в хату по черзі всі четверо й сідали на кухонній шафі. Так, як у природі, на дереві. Спершу сідали когути, при чому викрикували — трубіли, скликаючи сестер. Всі четверо засипляли у вигоді людського житла. Ще ж як ціплята вони привикли, що не дерева в лісі, а людська хата є їхнім житлом.

Не було способу на них. Треба було вранці відчиняти вікно й чекати, щоб вилетіли на двір. Те саме вечером. Хай тільки найдуть вікно зачинене, добиваються до нього й кричать. Треба було негайно його відчинити.

Так фазани на зиму й не покидали теплого, захистного приюту. Їли й далі з курми й одні привикли до одних. Але, найбільшу частину дня проводили в лісі й на полі, збиралися з іншими фазанами й жили серед стада. І паслися. Господарі любили своїх птахів. Їх, як дітей, виростили змалку.

Те саме можна сказати й про фазанів: вони зжилися з людьми. Самички менше цікавились людьми, живучи своїм життям. Але два когути стали вчасно виказувати свої прикмети. Он, Грицько — так його назвали: боєвий і гаміркий і задеркуватий. Хай тільки хтось чужий появиться біля хати, Грицько біжить за ним і кричить і лається і, простягнувши шию, так і збирається кусати! Михайло запевнював, що найгірше його дратує червоне. І хай появиться жінка в чомусь червоному — немає кінця схвилюванню і крикові Грицька.

Люди не любили його. Його напастливість дратувала їх. Все ж, знаючи, чий він птах, воліли держатись оподалік і від лісничівки й від напасника. Аж одного дня…

Хлопець йшов лісом. У руках ціпок. З дерева зістрибнув фазан став бігти за ним і кричати. Наблизився до ноги чужого хлопця. А він, не думаючи довго, замахнувся ціпком, мабуть, щоб боронитись перед напасником. Влучив у голову. Птах упав неживий. Там, на стежці, в лісі найшов його господар