Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Інші, оговтавшись від переляку, урочисто понесли дохлого собаку.

Ми піднялися на голу кам’яну терасу гори, в правому кутку якої я помітив за садом пащу великої печери. А на краю тераси, над самим озером горіли на відстані двадцяти кроків одна від одної дві вогняні колони, яких раніше не було видно за деревами. Між вогняними колонами височив кам’яний стовп.

“Вічні вогні”, — подумав я про себе, але, про всяк випадок, запитав, що це за багаття.

— Ці вогні горять з початку світу, — байдуже відповів Деча, — вони не гаснуть навіть у найбільшу зливу.

“А! — подумав я, — вулканічні гази, як у Канаді”.

Повернувши праворуч, ми пішли вздовж зовнішньої стіни саду і зупинилися біля рядка красивих одноповерхових будинків, що притулилися до прямовисної скелі. Тут жили жерці Хоу-Хоу зі своїми гаремами. Треба сказати, що жерці користувалися привілеєм мати кількох дружин.

Нас увели в найбільший із цих будинків, мешканці якого, мабуть, були попереджені про наш прихід, оскільки ми їх застали в клопотах; метушилися вродливі жінки в білих сукнях, чулися квапливі розпорядження. В печі палав вогонь, оскільки вечір був сирий і прохолодний. Ми вмилися і сіли до вогню обсушитися й погрітися. Трохи згодом жрець запросив нас вечеряти і вийшов.

— Хансе, — сказав я, — поки все йде гладко: ми прийняті як друзі Хоу-Хоу, а не як вороги.

— Так, баасе, завдяки мудрій вигадці бааса з сірниками та іншим. Але до чого баас це говорить?

— А ось до чого: наша мета — врятувати панну Сабілу. Тому ми маємо уважно пильнувати і бути напоготові. Хансе, тут нас пригощатимуть дивними напоями, щоб розв’язати нам язики. Але поки ми тут, ми не маємо пити нічого, окрім води. Зрозумів, Хансе?

— Так, баасе, зрозумів.

— Присягнися.

Ханс задумливо почухав потилицю і відповів:

— У шлунку в мене дуже холодно, баасе; добре б випити чого-небудь тепленького після того, як змокнеш і надивишся на кам’яних людей. Проте, баасе, я присягаюся. Так, і присягаюся нашим преподобним батьком, що питиму тільки одну воду або ж каву, якої, на жаль, тут не дістанеш.

— Чудово, Хансе. І пам’ятай, що коли ти порушиш свою клятву, мій преподобний батько поквитається з тобою на тому світі.

— Знаю, баасе. Але хай баас не забуває, що пляшка горілки не єдина приманка у диявола. У різних людей різні смаки. Так ось, якщо яка-небудь хороша пані прийде до бааса і почне запевняти, що він о! який красивий, і вона о! як любить його — як та Мамина, наприклад, про яку завжди згадує Зікалі, — хай баас присягнеться своїм преподобним батьком…

— Мовчи і не дурій, — серйозно заявив я, — тепер не час базікати про хороших жінок.

— Уклавши цю угоду, ми вийшли з кімнати.

Жрець чекав нас за порогом. Він повів нас коридором у розкішну яскраво освітлену залу, де стояло кілька накритих столів. Нас запросили до головного, за яким у святковому вбранні сиділи ще кілька жерців і жінок, всі як одна вродливі, в химерному одязі. Одна з них була дивовижно схожа на Сабілу, тільки виглядала на кілька років старшою.

Моє місце виявилося між Дечею і цією пані, яку звали Драманою. Бенкет почався, і я признаюся, що багато років не їв таких смачних страв, які нам тоді подавали.

Мені з Хансом довелося сказати, що ми склали обітницю не пити нічого, окрім води, хоча бідний мій готтентот зітхав щоразу, як кругову чашу з пивом проносили повз нього. Маю ще додати, що відбувалося це частенько і випито було вельми багато. Усі більш-менш сп’яніли, зі звичними неприємними наслідками, які немає потреби описувати. Проте я помітив, що Драмана майже не пила. Другий її сусід, глухий старий жрець, задрімав над своєю чашею. Деча був зайнятий красивою сусідкою. Такий збіг обставин давав мені змогу побесідувати з Драманою, чого вона сама, мабуть, прагнула. Ми обмінялися кількома зауваженнями загального характеру. Раптом вона знизила голос і сказала:

— Я чула, пане, що ти бачився із Сабілою, донькою Веллу. Розкажи мені про неї, бо вона моя сестра; аде давно не бачилася з нею — нам не дозволено покидати острів, а жителі материка не відвідують нас, якщо тільки їх до того не примушують, — багатозначно додала вона.

— Сабіла прекрасна, але живе під гнітом страшної думки, що, заручившись із коханою людиною, буде віддана як дружина богу.

— Їй є чого боятися, пане, тому що цей бог сидить поряд із тобою, — з огидою вона ледь помітним кивком голови вказала на Дечу, який зовсім захмелів і в цей момент обіймав сусідку зліва.

— Ні, — відповів я, — того бога звуть Хоу-Хоу, а не Деча.

— Хоу-Хоу, пане! Ти все дізнаєшся про Хоу-Хоу, перш ніж мине ця ніч. Сабіла стане дружиною Дечі.