Микола Смоленчук - Смутна доба

подібних посудин черпали низькими бортами морські хвилі. Від того й непримітна чайка навіть зблизька.

Ілляш не потрапив до числа десятка човнів, котрі перед Варною подались чомусь далі, не одходячи від пустельних морських берегів. На носі першої чайки, що покидали козацьку флотилію, звівся огрядний Томило.

— Куди б то вони? Як думаєш, козаче?

— Так кимось задумано, а наше діло — гребти!

Вони засіли в непролазних плавнях невідомої річки, не видавали своєї схованки кілька днів. Десь поблизу жило велике місто, вони його чули з плавнів. Навіть вночі бачили за очеретами силуети турецьких кораблів.

— Чи довго нам комарів годувати? Скажи, ти ж довірений у наказного!

— Звідки мені знати? Не всі ж сидять. Сагайдачного другий день немає!

Ілляш та його напарник сиділи на веслах третіми од носу. Козак справді завжди знаходився під рукою наказного отамана, як називали тепер Конашевича. Така була його козацька служба — виконувати великі і малі доручення, яких у Сагайдачного завжди вистачало.

Лише перед відходом полковника з Києва вони ненадовго розлучились — Ілляш лишився на кілька днів, щоб пригнати на Січ дві чайки з фальконетами[143] та огньовим запасом, того, на думку полковника, для походу було ще замало. Доля й не підозрювала, яку послугу вчинила козакам, попередивши їх про появу житомирських жовнірів у Києві.

Ілляш повернувся до напарника по лаві.

— Знаєш, як ми поступили, коли дізналися про королівський наказ палити козацькі човни? Чайки з козаками Томило серед ночі погнав униз, пішли ті, кого виявили вдома, а ці дві, що під зброю, на руках перенесли в урочище, аж під самі верхи, де ліс. А кінчилась напасть, винесли їх знову з Неводничого на Дніпро, завантажили огньовим спорядком, що лежав у печерах монастиря, і сюди! Жовніри попалили рибальські човни, які трапились під руку, і кінці у воду!

— Гарно ви обвели ляхів!..

Тоді вони до самих порогів гнали чайки, мов скажені. І не дарма, наступного ранку січовики з прибулими реєстровцями вирушили в морський похід.

— Щось дуже везе нам — ще жодної сутички...

— Сплюнь на лівий бік. Накриють нас турки в цих очеретах, піджарять або заб'ють, і твоя дівка шукатиме іншого козака.

Успіхам своїм завдячували вони насамперед наказному. Сагайдачний ходив у морські походи ще за гетьманування Самійла Кішки, коли той повернувся з турецької неволі. Любив Кішка сипати туркові солі під хвіст, мстив за свій довгий полон. Ходив Конашевич і в Молдову зі Скалозубом, той досвід і навчив його невловимості.

Упала на берег темінь, козаки покинули плавні і знову налягли на весла. Ілляш втратив лік тим ночам, руки його перетворилися на підошви.

То була остання ніч перед нападом на Варну, неприступну чорноморську фортецю, найміцнішу в Османській імперії. Відсиджуючись у плавнях, наказний, все бачив, сам двічі побував у місті. На козаків ніхто не чекав, з'явилися вони, як грім з ясного неба. Вони не лізли на запаморочливо високі кам'яні стіни, а вільно зайшли через ворота, перебили нечисленну сторожу і давай гуляти по місту, де кожен другий — раб, а відтак і їхній спільник.

Якось незвично рубалися вороги без коня, призвичаїлись і до того. Лютий передзвін шабель на вузьких вуличках завмер, коли місто перейшло до козаків і рабів, визволених ними.

Конашевич не дав козакам розгулятися, через годину-дві вони покинули палаюче місто. Слідом за чайками відчалили і три галери[144], переповнені невільниками. Під смугастим полотняним тентом першої галери розвалився у кріслі літній турок в чалмі[145] та халаті, з бородою клином, на інших теж не бракувало правовірних та охоронників зі зброєю. Із зустрічних галер та сандалів, що пропливали мимо, шанобливо поглядали на володаря галер під смугастим тентом та його добротні судна.

А місто палало. Пізніше дізнався Ілляш, що водночас з нападом на Варну, в одну з темних південних ночей, чайки обозного Томила несподівано обкурили мушкетним димом Константинополь, мабуть, і султан з вікон свого палацу помітив густий дим, бо спалахнули у нього під самим носом дві пристані — Мізевна й Архіока.

Козакам Томила повезло, над Босфором стояла тоді повна тиша, запорізькі чайки, що виринули наче з морських глибин, безкарно зникли в темряві ночі, на безвітрі вони мали перевагу над галерами.

— Піддайте хлопці, якщо хочете повернутися додому. Наш бешкет може дорого нам обійтись — жди тепер погоні!

Руки гребців уже стали відмовляти, та почули знайомий бас Томила, його пересторогу, що досягла глибин сердець, і прийшла звідкись сила, мабуть, таки від обозного, що незворушно стояв на носі передньої чайки, наслідуючи Конашевича.

Наступного дня, десь по обіді, наздогнали вони своїх, а під вечір помітили й погоню. Спершу розрізнили на обрії одну точку, потім дві, згодом хтось найзіркіший нарахував їх аж шість.